Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

той вічний шум, насичений дійством добрих духів і злих демонів, чарами лісовиків, жартами пересмішників, виттям вовкулаків, реготом перелесників, танцями веселих чугайстрів й плачами потерчат. А коли стихли всі ті голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарів…

Й коли стали вони немічні, похилилися вікові смереки, що верховіттям вимітали з неба грозові хмари, впали вони долі, мов від бурелому, й зітліли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преісподню, й навіть мох перестав цвісти, а на спустошених галявинах почали проростати княжі сади з алеями, обсадженими рівними шерегами заморських дерев, на яких і птахи не гніздилися – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелів, що злітали з храмових ікон й німотіли в нудному блаженстві, не знаючи ні втіх, ні клопотів і навіть мови пожильців, які колись панували у правічних борах.

Забувши, що сидить у шатрі поруч з князем, неблимно дивився Леонтій крізь відхилену пілку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольської долини; а князь розповідав йому про те, як бояри заманювали до християнської віри язичників – простих однією, а маєтних двадцятьма гривнями, перекуплювали їх пирами, на яких пригощені мусили за ту ласку проклинати поган.

Не слухав князевої мови Леонтій, бо ожили язичники не в пеклі, а під самим небом на полонині, й раділи, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотів, облизуючи язиками полумені всіяне зорями небо, й вихоплювались із кострища вогненні колеса, що з шипінням гасли в Опорі, розсипаючись на віночки.

А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у віночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах, йшли вони із запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дім.

У долині покотом лежали втомлені дружинники й будилися від голосних переливів русальних співів. Й тоді побачив Леонтій, як знову ожили повалені людським нерозумом правічні ліси й розмаїтими голосами зливалися з піснями русалок у суголосний хор.

Спустившись із Крушельниці, попливли русалки шнурочком по галявині, завиваючись у вінок. Білі голівки заховалися під коронами з молодих березових гілок, переплетених білим рястом, рожевими зозульчиними чобітками й голубими чашечками барвінку, й на воїв, що поставали довкола, спершись на списи, злетів вітальний купальський кант:

Ой на Івана та на Купала Красная дівонька зілля копала, Квіти збирала, віночки плела, Долі водою пускала. Поплинь, віночку, по синій хвилі, Поплинь, віночку, де живе милий…

Й на дівочий щебет обізвалися потужні парубоцькі голоси:

Три місяці ясні, три молодці красні, А перший місяць – молодий Іванко, А перша зіронька – гойна Марічка — Грало сонечко на Купала!

На той владний поклик випірнув із-за Магури серпик місяця: молодий Іванко, виглядаючи гойну Марічку, вилонив із темряви постаті закованих у блискучі лати воїв; на живий дівочий вінок й на парубків у шапках з білої бараниці впало його примарне сяйво, й засвітилися вони, мов блудні вогники. Стих дзенькіт срібних монет на дівочих згардах, й з-поміж них тихо засвітилися бурштинові коралі, на ягідки свербигуза схожі. Світ зачаївся, чекаючи дива.

Виступив тоді з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в імлі, яка спадала плахтою із довколишніх верхів у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорній киреї блищала золота пряжка з головою вищереного змія, в руці тримав він жезл з посадженим на шпицю кінським черепом.

Ревера увійшов у коло дівочого вінка і вдарив жезлом об землю. Тоді з лісових язвин й узворів вибігла гірська чортівня: біси били в бубни, клишоногі щезники висвистували на сопілках, нічні нетопирі перемінювались у красних парубків, котрі намагалися зірвати зелені корони з голів дівчат, щоб заволодіти ними. А вони й не оборонялися, знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого віночка, й навперейми закликали їх леґіні піснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:

Будь русалкою в цю ніч. Сядь, схились і слухай пісню, Я складу шалену пісню, Будь русалкою в цю ніч…

Й незчувся Леонтій, коли опинився серед парубків і, розохочений, почав шукати своєї дівчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в