Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

до господина Древлянської землі, якому вже відібрано з рук кермо, і у владичій рівновазі підтримувала його хіба що вперта віра в язичницьких богів, цієї пори таких же безсилих, як і він сам.

Бачив ієромонах Леонтій душевне сум’яття на обличчі переслідуваного погонею князя, який чекав рятівної поради від супротивника у вірі, й певне тому, духом сокрушившись, випростався станом, і степлілі очі обігріли пойнятого журою Святослава. Й вимовив він вісімнадцятий псалом Давида, пробуючи пояснити ізгоєві, що за веремія зчинилася на світі й чому так сталося.

«Захиталася земля й затряслися підвалини гір, бо розгнівався Господь».

Утямив цієї миті Святослав, що перед ним стоїть не простий монах, а високотитулований грецький священнослужитель, який прибув на Русь напевне ще за княгині Ольги й, можливо, займав стіл книжника в Києво-Печерському монастирі. Про грецьке походження місіонера свідчила кучерява чорна борода й гостроверхий клобук на голові. Із спокійних, з лукавинкою, очей світився розум.

Й промовив Святослав:

«Певне, учений єси, пришельцю, та чи глибинно усвідомлений ти богословськими науками?»

«На скільки з Божою допомогою спромігся, князю, – відказав Леонтій. – Письмовцем служив у спочилого в Бозі блаженнішого Нестора».

«То проречи правду своєї віри, та не токмо богоподобственно ласкаву, а й лиху, людинозлобствуючу».

«Ісус Христос приніс нам любов, і з нею я прийшов до вас», – незворушливо відказав місіонер.

Князь умить пригасив у своїх очах прихильність до співрозмовника, який йому спершу добрим приглянувся, і гнів зануртував у його мові.

«О так! – люто вигукнув він. – Я бачив ту любов, коли ваші ченці топорами крушили наші требища, а гридні мого вітця Володимира волочили понад Прип’яттю прив’язану до кінського хвоста подобу Перуна!»

«Усе нове приходить з мечем, князю, та попереду нас завше йшов благовірний муж з хрестом у руках, – так само спокійно відказав Леонтій. – І першим хрестоносцем на цій землі був апостол Андрій Первозванний, який провістив благодать Божу на київських горах».

«А чи знаєш, любомудре, що вкопав він того хреста на Щекавицькій горі посеред требища, обступленого камінними постаттями Мокоші-годувальниці, Перуна, Велеса і Даждьбога?… Навіщо було Володимирові валити і у Дніпрі топити старих богів, які століттями підтримували життя на цій землі?»

«Їхнє місце в преісподній серед бісів! – згас спокій у мові місіонера. – А хрест дав руському люду храми, божественний спів і книги».

Задумався князь й не слухав, що далі мовить Леонтій.

«Ти правду мовиш, ієромонаше, чи, може, і єпископе, – думав сам про себе Святослав. – Величні золотобанні церкви виростуть по всіх городах і весях, і залунає повсюдно божественний спів во славу Творця. Але ж Творець світу для всіх єдиний, і Божа сила не лише з візантійських чи римських храмів проникає у світ, щоб людство оберігати й до пуття приводити, – інші релігії таку саму силу ховають у требищах, мечетях, синагогах, тільки Творця різними іменнями називають… Й не Господня сила маліє від вашого нерозуму, коли ви зневажаєте й руйнуєте чужі храми, а ваша власна. Як незмірно збагатилась би новітня релігія, якби до неї долучилося й інше пізнання Бога!.. А наскільки міцнішою стала б християнська віра, якби ієрархи не обмежували себе читанням заповітів Єгови і Христа, а й намагалися відчитати хоча б тайнопис наших вишиванок – то не хрестики, не гладь чи низинка, а найдревніші письмена, в яких таїться досвід предків. А що глаголе вишита на рукавах жіноча постать з підведеними до неба руками? А що записано в різьбах на хатніх сволоках, про що щебечуть птахи на стінах, перед чим застерігає вуж-домовик у вигляді безконечника на ґзимсах? А що означають громові знаки й кружала сонця на бойових келепах, підкови біля дверей, оленяча голова на пряжці в гірського збойника – перед яким лихом вирізьблені ті обереги? Чи може, ви маєте інші тотеми, що ці руйнуєте?…»

«Й скажи мені, ієромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь із старого дому в новий?»

Ці слова князь вимовив уголос, Леонтій їх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькій полонині, й слухав русальні пісні, які спливали з гір у Тухольську долину.

Ще нуртувало в душі Леонтія відлуння суперечки між ним і князем, та стихло воно від феєричного дива: із Крушельниці покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемінювалося в іскри, які розсипалися довкруж і гасли в темряві, мов світлячки, а коли зашипіла вода в заплаві ріки, спалахнув спів, як щойно вогненний стовп над ватрою, і ліщинові кущі, що оповили Крушельницю, і смерекові бори довкола Тухольської долини потонули в піснях про Ладу і Леля – і все довкола стало піснею.

Леонтій слухав, і здалось йому, що нічого кращого в житті не чув. Спів був живий, як довколишні гори, покриті кожухом смерекового бору, мелодія спадала на них тремткою пеленою, зливаючись із відгомоном, що злітав увись з найглибших ізворів.

Вчувався у тому співі щебет птахів: чорні дрозди виточували з горл найвитворнішу фіоритуру, клекотіли орли й гуділи готури; у глибині гір басував ведмежий рев й трубіли олені, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подібне диво чув Леонтій уперше.

Й моторошно стало йому від думки, що всім цим голосам, бісівськими названими, суджено втопитися в преісподній. Якби так лучилося, тоді б на світі запала німота, смерті подібна.

Від таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрімучих лісів –