Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

в жорстоку картину. Не на розспіваній Крушельницькій полонині, а на київській княжій горі зустрілися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротілі й загарливі нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав і заплямлений кров’ю рідних братів, зсутулений, немов злодій, туровопінський володар Святополк.

Чи було так насправді, не міг би заприсягтися Святослав, ніхто ж бо з новгородських дружинників, що тьмою увійшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополкові, який зі своїми воями, готовими до битви, став біля Золотих воріт, не проник у Святославів сон як свідок події. Зійшлися тільки уві сні біля паперті Десятинної церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза світом болізней і печалей у кам’яному саркофазі навпроти престола під опікою християнського Бога, що троєперстям благословив вічну славу покійного князя, – і стали один навпроти одного у тяжкій непримиренності.

Лик Ярослава із щоками, заслоненими світлими пасмами волосся, що спадало на закуті в панцир рамена і зливалося з клинцем чорної борідки, – стримано пробивався до блідих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зіниць, з яких струменіла на суперника стримувана лють.

Ярославові дружинники заступили спинами вхід до храму, як переможці, й захищений ними новгородський княжич, увійшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними гріхами Святополком, промовив:

«Не ступиш ногою до святого дому, бо навіть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазі твій вітець і прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпіями стали б і заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своїм мечем мого горла: чаша твоєї злочинної душі переповнилась кров’ю братів, і моя в ній уже не вміститься. Твій найманий убивця Блуд зарізав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенігів, відпочивав у шатрі над Альтою, а злочинці Торчин і Горемир руками задушили малолітнього Гліба. Якби ти сів на київський стіл, твоє погане ім’я впало б прокляттям на всю отчину – чи зміг би наш народ витримати таку наругу?»

Зблідли цяточки зіниць на білках очей Святополка, й він відказав, пригашуючи в погляді злобну єхидність:

«Усобиці, брате, то наше життя. Хіба між синами нашого діда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаївся нині на тебе і на мене у землі Древлянській підступний Святослав – і Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програв… Я ж найстарший із синів покійного вітця, то кому, як не мені, належиться київський стіл?»

«Свіжа кров невинних отроків на твоїх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав і, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка. Та впору зупинився, уздрівши, як погрозливо заворушилися гридні, які охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд від Тиси до Танаїса вже називає тебе Окаянним, і я цієї миті бачу, як ти божеволітимеш, коли прокинеться в тобі сумління…»

«О, ти, мов візантійський проповідник, заговорив про совість. Певне, сам – раніше за мене – почув її волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубі, й відправити до праотців. І звелів ти своїм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрість у силі, й милосердя розумному не потрібне».

«І ти теж, як видно, захотів мудрим стати, не прийнявши в Турові Володимирових проповідників, оскільки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Гліба, увійшов до Києва, щоб рідному вітцеві відібрати той залишок життя, коли він мав ще змогу назвати мене своїм спадкоємцем».

«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тоді погасли в його очах цяточки зіниць – на Ярослава вилився з більм жорстокий холод. – Кожен з нас сьогодні бере собі за оружжя християнство, бо за ним стоїть могутня Візантія. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржаві й переможе нас обох, – хіба тоді наш люд, який ще не встиг як слід пізнати новітнього Бога, не припаде знову до стіп Перуна, відчувши його предковічну і знайому силу? Ми ж з тобою, і Святослав теж, змагаємося не за справедливу віру, а за владу…»

Й відказав Ярослав, у задуму впавши:

«Владу над народом засягне той, хто пошанує не лише новітнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих століть небесним вогнем захищав нашу отчину».

…Тоді крізь сон почув Святослав хор русалок, які на Крушельницькій полонині вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спів ніби вітром підняв завісу над церковним майданом, і уві сні побачив князь-ізгой заставлені жбанами медів і багатими наїдками столи, за якими справляли пир і ратники, і смерди, і закупи, вихиляючи пугарі за новітнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як і русалки в Купала, щедрої допомоги в страдну годину.

Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тоді, коли володарі удільних земель змагаються за владу, своєї й чужої крові не шкодуючи, роз’єднаний народ суголосно ублажає живих і мертвих богів, щоб зміцнили вони загрожену чварами руську могуть.

Князь покликав джуру й наказав йому привести до шатра взятого в полон проповідника нової віри Леонтія.

ІІІ

Джура привів у княжий стан християнського місіонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченні. Увійшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвідчуючи вдаваною впокореністю шанобу