Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

є бруд – потрібні і двірники. Але коли стикалася холодна буква закону з живим життям, як у випадку з Макаром, Булахом або Сивим, біль озивався в грудях…

– А-ам-мба-а, – ніби вслухаючись у звучання слова, протягнув майор і посміхнувся.

Замполіт не терпів, коли зеків називали на прізвисько. Воно, влучно висвічуючи і схоплюючи головну суть характеру людини, все ж однобічне, плоске, а часто-густо й легковажне. А от Джовбу після бойовища майор непомітно почав називати, як і всі, Амбою, вкладаючи в це слово зовсім інший, не злодійський зміст; воно здавалося йому вагомим і красивим, як самородок або кристал, нагадувало дитинство й уссурійську тайгу, де провів із батьком не одну ніч біля багаття. Частенько ходив і по слідах амби…

Великі, глибокі сліди амби, заворожуючи й ваблячи, водили по падинах і сопках, але лише одного разу поталанило розгледіти звіра. Після ситого обіду неподалік роздертого ізюбра тигр відпочивав під старим вивертнем. Батько приклав палець до губ. За оголеним кущем на снігу виднівся смугастий бік. Підійшли тихо, але здоровило-тигр ворухнувся, підвівся, труснув, ніби розмальованою художником, головою, здригнувся рудо-чорною шубою і раптом завмер у всій своїй звіриній красі, могутності та величі.

Деякий час люди й амба стояли нерухомо, затим звір ліниво рикнув, язик запалив пащу вогненним полум’ям, агатовою жовтизною блиснуло око, здригнулися вуса й, опустившись, майже з’єдналися з білими ледве загнутими іклами, промайнув кінчик хвоста – хлопчина мимоволі пригнувся, замружився, а коли знову подивився в бік вивертня – ні смугастого боку, ні голови, ні хвоста, ніби примарилося. Усе, як уві сні.

– Могутній звірюка! Під три центнери потягне, – у самісіньке вухо зашепотів батько і, хитнувши головою, тихо заковзав на лижах назад по своєму ж сліду. Лише коли відійшли подалі, продовжив голосніше: – Ніколи в житті не бачив такої сили. Сильний, але благородний звір. Це тобі не вовчисько, не лисиця й не рись – даремно капостить не стане, зайвої крові не проллє. За це і люблю амбу. Поміркуй, що могла б накоїти така махина?! Не лев – цар звірів, синку. О-ось він, справжній звіриний цар суходолу…

– Як не лев? – перебив хлопчина батька. – І в казках… І в «Ниві»…

– Не знаю, як вийшло, що в книжках царем льовчика записали, – губився в здогадках мисливець. Після невеликих роздумів додав упевнено: – Льовчик дрібніший навіть від індуського тигра, а нашому, уссурійському, і поготів не рівня. Мабуть, той, хто таке писав, амбу нашу і в очі не бачив, а потім пішло-поїхало мандрувати з книжки в книжку: звіриний цар, мовляв, лев.

– І вчителька в школі казала про лева, – хлопчик здивовано закліпав очима, блиснув їхньою блакиттю, але слова батька не викликали сумніву. Він не казатиме, чого не знає. Справжній мисливець не палить без потреби з рушниці. – Тату, а сам же ти лева живцем бачив?

– Доводилося одного разу. Коли з господарем до Москви у справах їздили. – Говорячи про господаря, мисливець насупився, згадав минуле, потім буркнув, але вже без колишнього запалу. – Пометикуй: амба і важча, і довша, і гнучкість кошача, а в бійці не тільки ікла, але й кігті, мов у тієї ж кішки. Та вже так повелося. Скільки в житті несправедливості?! До багатого копійка так і липне… Або візьми Придурка з нашого села! Причепилася до хлопчака кличка, наче той реп’ях, – так і залишилася на все життя. А Придурок – чоловік із великим розумом. Із малоліття з книжкою. Кожну копійчину не в землю, не в золото – у книжку вкладав. А його – Придурком… Так що не сумнівайся – сильнішого від амби звіра немає. Могутня і благородна махина. А благородство – воно у звіра і в людини кров’ю перевіряється… Адже так! Розкинь розумом…

Минули роки. Після революції, коли за комсомольською путівкою прийшов служити слідчим, батько знову завів розмову, ніби продовжив ту, давню. Про амбу.

– Дивись, синку, до великої влади йдеш. До влади над людиною. Пам’ятай, чим перевіряється благородство, – уже немолодий мисливець задумливо похитав головою і тихо додав: – Пам’ятай, про що на ХІІІ з’їзді говорили! Тільки гарненько помізкуй, а то відторохтів, наче талалайко. Про таке легковаго не говорять… Лист самого Леніна в народ не пустили. Тільки вам, делегатам, прочитали…

– Так уже і талалайко, – спалахнув син, уперше в житті суперечачи батькові.

– Псує влада людину. Іржею роз’їдає. – Мисливець із гордістю і водночас із тугою дивився на сина. – Велика голова потрібна та серце живе, щоб не затвердіти…

– Так я ж із сволотою, з контрою б’юся. З тими, хто проти народу. А тепер і зовсім у прикордонниках ходжу.

– Так я не про гниль, синку. – Мисливець знову захитав головою. – Усю сволоту, що заважає трудовому люду, дави. Під самий корінь рубай і викорчовуй гниль. Тільки обережно, щоб навідліг не зачепити за живе…

2

Замполіт здригнувся, провів поглядом підполковника з Алтаєм.

– Шукай, Алтаю! Слід… Слід…

Майор знався на собаках. Нічого не скажеш – гарний пес у начальника. І його Уссур, щоправда, нічим не поступиться Алтаю. Замполіт гладив собаку. Пес у відповідь на ласку лизнув руку господаря і знову чорною статуєю застиг поруч.

– Що ж сидіти, пішли пошукаємо, – майор попрямував уздовж зовнішнього краю просіки, час від часу віддаючи команду вівчарці: – Слід, Уссуре. Слід…

Пес неохоче тикався мордою в мох, принюхувався носом із боку в бік, але сторонніх запахів не відчував – або ніхто із зеків не проходив, або сліди змила мряка. Уссур не знаходив слідів, а господар не знаходив відповіді, чому тікав Джовба. Невже помилився в хлопцеві? Невже затягне болото Профа?