Наталія Дурунда - До ніг твоїх я небо простелю…

Іди, залиш мене одного… Я ще подумаю: чи відпускати хлопців у ту кляту Японію, хай їй грець! От і результат! Накрутив собі таке кіно у голові, що ми ледь не збожеволіли! Наступного разу… — зціпила зуби.

— Щ-що відбувається? — нічого не розуміючи, важко запитав Марат.

Лія у нічній сорочці, а була в чорному одязі.

Він у своєму кабінеті на першому поверсі, одягнений по-домашньому, а щойно був у спальні в похоронній одежі.

Поряд налякані обличчя Марини Митрофанівни, Міри…

— Таточку! — раптом кинулася йому на шию донька. — Ти так кричав, що було чути на другому поверсі. Напевно — щось лихе наснилося? Мама не могла тебе розбудити. Ми думали, що ти помираєш…

Ще не до кінця усвідомлюючи дійсність, каламутним, блукаючим поглядом обійшов присутніх.

Лія стояла, обернена до вікна й утирала вологі очі. Відходила від пережитого стресу.

Ось Марина Митрофанівна підійшла до Міри, забрала її від батька й обняла. Біля входу, якісь аж заціпенілі від страху Алан і… Не може бути!!!.. Як?… Тимур?!!!

«То це просто сон? — нарешті почав розуміти Марат. — Але як? Неможливо… Він був таким реальним, наче… Досі відчуваю біль у грудях… О, Всевишній, хвала тобі!»

Важко дихаючи, повільно підійшов до хлопців. Одним махом обняв відразу обох. Міцно притис до грудей. Поцілував у голови.

— Ну все… я вирішив, — голосно зітхнув. — Ніяка Японія. Досить вам закордоння у майбутньому. Ще наїздитеся чужими землями. Вивчатимете японську з Йосою тут, вдома, на моїх очах.

Хлопці переглянулися через батькову спину. Мовляв, що з ним таке? Вони ж уже так налаштувалися разом з репетитором чкурнути далеко від дому. Хто б на нього там зважав? Свобода майже віяла на них звабливою прохолодою. А зараз… Все відміняється? Жах!

— Я принесу заспокійливе, — полегшено мовила стара няня.

Виходячи, вивела з кімнати й дітей.

Марат обняв Лію за плечі.

— Яке страхіття, — не обертаючись, промовила дружина. — Я майже все зрозуміла з того, що тобі снилося. Ти довго не міг прокинутися. Знаєш, що думаю? — різко повернулася до чоловіка й глянула прямо у вічі.

Рахімов мовчав. У нього вже не залишилося сил навіть стояти на ногах, не те, щоб сперечатися. Тіло ломило від якоїсь внутрішньої перевтоми.

— Нарешті Бог показав тобі, наскільки близькі твої сини. Як вони люблять і цінують один одного. На що здатен брат заради брата. Адже ти цього боявся? Хоч, як тебе всі не переконували — не вірив, що між ними немає ворожнечі. Тепер можеш бути спокійним. Саме Небо відкрило тобі очі на твоїх дітей. Більше не маєш права сумніватися.

Марат насилу усміхнувся.

— Залиш мене одного, — тихо прошепотів.

— Що?! — наче зірвалася Лія. — Знову?! Ага! Чекай! Зараз! Ти підеш наверх негайно. Це не обговорюється, — рішуче докінчила.

Такою Рахімов її ще не бачив. Звик, що дружина покірна, тиха, слухняна. Вперше відчув, скільки сили й рішучості може бути у тендітному тілі.

Не заперечував. Сьогодні вона була права. Навіть Небеса на її боці. Не слухатися — гріх.

— Я помолюся, — майже прошепотів. — Подякую Богу — і прийду.

— Не лягатиму, поки не дочекаюся, — пом’якшала Лія.

За півгодини увійшов до спальні.

— Не треба ліків, — скривився Марат, коли дружина запропонувала заспокійливе. — Зі мною все гаразд.

— До ранку ще далеко, не дай, Боже, знову… Я прошу, — полагіднішала. — Сама ледь не втратила розум цієї ночі. Треба заспокоїтися.

Мовчки перевернув пляшечку й зробив ковток.

— Ти теж випила? — скривився від гіркого смаку.

— Так, — коротко відповіла, забираючи з його рук пляшчину.

— Хіба тобі можна? — здивувався Рахімов.

— Чому ні? — не зрозуміла.

— Ти ж… наче… — поклав руку на її живіт.

Лія завмерла.

— Наче що? — зупинила на чоловікові здивований погляд.

— Вагітна, — нарешті видав.

— Яка?! — аж скрикнула від несподіванки.

— То я все ж таки втратив одну дитину у цьому сні? — легко усміхнувся Марат. — Але ж ти ж віриш у те, що відкривають Небеса? — хитро запитав.

— О, Господи! Не знала, що заспокійливе так швидко діє, — віджартувалася Лія. — Давай лягати, бо ця ніч не має кінця.

— За кілька днів я ненадовго поїду в справах, — зранку, за сніданком повідомив дружину. — Поки повернуся, хочу щоб додому приїхав Мирон. Зателефонуй йому. Ми давно не збиралися усі разом.

— Добре, — ствердно кивнула головою.

— І ще… — раптом згадав, — нехай привозить ту свою скрипальку… Єлизавету, здається.

— Лізу Руденко, — уточнила Лія.

— Точно. Її, — підтвердив.

— О-о, то за нашим сімейним столом стане на одного більше? — зраділа Міра.

— Сподіваюся — на двох, — багатозначно глянув на дружину Марат.

Усі замовкли, не зрозумівши слів батька. Зазвичай Рахімов ніколи не говорив загадками.

Перелякані очі матері, яка так і не донесла на виделці кусінь омлету до напіввідкритого рота, насторожили ще гірше.

Хто-хто, а вона добре знала: якщо вже Марат на щось налаштувався — переконати неможливо. Історія народження Міри — живий тому приклад.

«О-о, краще б я його не залишала наодинці з думками про дітей…», — картала себе в душі.

— Усім щасливого дня, — незвично весело побажав глава сімейства. Піднявся з-за столу, поцілував ошелешену Лію і направився до виходу.

* * *

— Рада бачити тебе вдома, — мовила Лія, зустрічаючи Мирона, який щойно приїхав разом зі своєю дівчиною.

— Мамо, — захоплено відповів син. — Мила моя, рідна. Твій аромат і є запах домівки, — поцілував материнські руки.

— Сподіваюсь, ти трохи побудеш, не тікатимеш за кілька днів? — уточнила Лія.

— Не тікатиму, — запевнив син. — Ми з Лізою, — узяв дівчину за руку, — маємо відпустку. То ж плануємо