Євген Є - Мій тато — кілер

Я стояв на березі величезної ріки, уже пропустивши колону вантажівок. Але тепер я був перший і, повільно в’їхавши на іржаву баржу, яка причалила до краю дороги, під’їхав до далекого борту, щоб бути першим, хто виїде на той берег.

І сидячи на багажнику, я хитав головою — «ні!» — кошлатим мисливцям і п’яненьким водіям вантажівок, чи казав «так», коли вони просили в мене цигарку.

Ми переправлялися довго, майже чотири години. Але на карті більше не було подібних переправ, і я ще сподівався, що мені вдасться надолужити час.

Карту я купив у Владивостоці.

У чоловіка, який казав:

— У нас у Владиці.

Причому карта не була головною покупкою. Вона була радше нагрузкою до двох важких пістолетів, сотні патронів до них і десятка гранат.

— Може, ще карабінчик?

— Ні, дякую.

— Чи автомат?

Мої сусіди по баржі називали мене іноземцем, або зверталися до мене:

— Гей, туристе.

І вони мали рацію: за час, проведений у Японії, в мене з’явився акцент.

Я плив нескінченною рікою, береги якої поросли столітніми деревами.

— Дивися, — сказав мені якийсь водій, — ведмідь.

Але ця бура цятка на тому березі, ці темні хвилі, засмальцьовані тілогрійки і татуювання на волохатих грудях «люблю Зіну» ще не давали мені відчуття повернення.

Тільки коли баржа пристала до берега, коли я виїхав на нього і, посигналивши на прощання, помчав уперед, коли через сорок кілометрів побачив догораючу вантажівку, перевезену через залишену за спиною ріку якихось п’ять-шість годин тому, коли не зупинився на блимання фар і за мною погналися відразу чотири машини, я посміхнувся:

— Я майже вдома.

Та тільки чи зрадіє Батьківщина-мати такому мені, яким я встиг стати, перш ніж надумав повернутися?

Шанобливо повідомляю про давні перекази, що їх чуто від старих людей. Коли їх опитали про давні події в провінції [Хітаті] і в повітах, то вони розповідали, що в старі часи усі агати на схід від гір Асігара, що в провінції Сагамі, називалися Адзуманокуні.

І вона не зраділа, спробувавши зупинити мене наступною бандитською засідкою, що ховалася посеред цих безкрайніх пустищ.

Зупинити, вистрелити по колесах і, не попавши, кинутися навздогін.

Проїжджаєш повз нічне село — чорні будинки в чорній імлі осені, і тільки один вогник, жінка, яка над чимось схилилася, і диким смутком по серцю:

— О-йой-йой-й-й-й.

А тут же — посмішка в дзеркало заднього огляду:

— Ага-а-а?

І зірвавши кільце, викинути на дорогу гранату.

Стовп вогню, машина здибилася в ньому, і миттєво зникла погоня разом із дорогою.

І сто сімдесят на спідометрі.

А потім почало здаватися, що земля справді куля, і що ти — на вершині цієї кулі. Колеса обертаються зі скаженою швидкістю, машину підкидає на вибоїнах, але ти стоїш на місці, а куля крутиться під тобою. Ти стоїш на місці, і місяць, що висить над тобою, буде висіти так ще тисячу років.

А далі цвинтар. Чорні хрести в сірому світанку.

І туман, у якому довелося збавити швидкість, але все одно з’їхати з дороги, яка стала майже невидимою.

Загублені в лісах села…

Повіт Оу: сіл — 11 (поселень — 33), «надлишкове» село — 1, поштових дворів — 3, храмових сіл — З (поселень -6). Повіт Сімане: сіл — 8 (поселень — 24), «надлишкове» село — 1, поштовий двір — 1. Повіт Мка: сіл — 4 (поселень -12), храмове село- 1 (поселення — 1).

Мене вистачило на тридцять чотири години.

— Стоп, — сказав я собі, отямившись у машині, яка тицьнулася в якусь скирту, кілометри за два від дороги.

Заглушивши мотор, я вибрався назовні і вдихнув запахи землі і лежаного сіна.

Холод. Він пройняв мене до кісток, але я все одно хотів спати.

Я закурив, але дим сорок п’ятої, від початку шляху, цигарки, ввійшов у мої легені жменею товченого скла.

— Спати…

І я вмостився б у машині, якби не гавкіт собак.

Село було