Євген Є - Мій тато — кілер

невеличке, на два десятки хат. Величезна калюжа замість дороги, гора чорних колод на місці розваленої церкви, сотні собак і перехняблені паркани.

І жодного вогника.

Я зупинився в одному з дворів. Навмання. Вистрелив, відганяючи старого вовкодава, який намагався мене з’їсти, і почув скрипіння дверей, що відчинилися:

— Хто? — у голосі не було страху.

— Мені б переночувати.

— А скільки вас?

— Я один. І мене влаштує будь-який хлів.

— Навіщо ж хлів? — сказала жінка. — Заходьте до хати.

Їй було за тридцять. Подаючи мені вечерю, вона всміхалася, а я розповідав їй про те, як працював у Японії і ось тепер повертаюся додому, до дочки.

Я міг би провести ніч у її постелі. Але не зробив цього.

Уранці був чай, млинці і картопля.

А, прощаючись, я простягнув їй гроші.

— Ні, — сказала вона.

Я додав чотири купюри. Потім ще дві. Але вона тільки посміхалася.

— Спасибі, — сказав я, сховавши гроші.

— Поцілуйте від мене дочку…

4

Поштовий двір Афука міститься на північному заході від повітової управи. У давнину, коли цариця Окінагатарасіхіме вирушала покарати Сірагі, їй трапився на шляху олень; тому поштовий двір назвали Афука. У морі, на схід від цього поштового двору, є молюски авабі і нісі, окунь таї і водорості ме і міру.

5

По той бік пагорба мене чекали двоє міліціонерів.

— Сюди, — махнув жезлом один.

Зупинившись, я опустив скло і посміхнувся.

— Чого сидиш? — запитав він.

— А що?

— Виходь і давай документи.

Я вийшов, простягаючи йому свої права, що рясніли ієрогліфами. Вони навіть не здивували гібедедешників.

— Тепер паспорт.

Я простягнув паспорт.

Усе це один з них (за погонами — старший лейтенант) сховав до кишені куртки і сказав:

— Тут за двадцять кілометрів райцентр, завтра о третій годині прийдеш у відділок, оформиш порушення й одержиш документи назад.

— Друзі… — почав я. — Панове офіцери, я дуже поспішаю.

— Завтра.

Я витяг зелену сотню.

— Може, домовимося?

Ліниво озирнувшись туди-сюди, другий з них (за погонами — єфрейтор) зняв із плеча подряпаний короткоствольний автомат і, націливши на мене, сказав:

— П’ять тисяч зелених — і можеш їхати.

— Кредиток не приймаєте? — я не уточнював. Знав, що не приймають. І знав, що в мене в кишенях лише півтори тисячі…

Коли я поїхав далі, вони лежали обіч дороги, і збоку можна було подумати, що вони сплять, накривши обличчя кашкетами.

Але в райцентрі «за двадцять кілометрів» мені все-таки довелося зупинитись. Біля невеликої майстерні з ремонту автомобілів.

Тих, які в ній працювали, задовольнили дві сотні.

— Мені потрібні номери.

— Які?

— Місцеві.

— Якщо потрібні, то будуть.

Другу половину дороги я проїхав з номерами Томської області.

А загалом островів може бути понад сто. На заході є два рейди (один називається Ахікода: на ньому може стояти більш ніж двадцять суден; інший — Кавара; на ньому може стояти понад десять суден). Посланці, які прямують до Китаю, вирушають з цього рейду, доходять до мису Міміраку (на захід від бухти Кавара), а звідси уже перетинають море в західному напрямку.

Я бачив труби промислових міст.

Я підвозив закохану пару, що подалась у весільну подорож автостопом через уральські гори.

Я зупинився біля жінки, яка стояла самотою край дороги, і хотів запитати, чим я можу їй допомогти. Тільки згодом зрозумів, що вона дорожня повія.

Майже шість годин їхав на буксирі, щоб з’ясувати: ремонт моєї машини займе щонайменше дні три, а тому просто купив новий автомобіль і поїхав на ньому далі.

Я бачив ранню зиму. Я проїхав крізь крижані дощі листопада й паморозь міжсезоння. І нарешті опинився над берегами