Євген Є - Мій тато — кілер

„Тату, я тебе люблю. Твоя Марина. Татку, я тебе люблю. Твоя Маринка. Таточку, я тебе люблю. Твоя Мариночка. Татусю, я тебе люблю. Твоя Маруся. Татусику, я тебе люблю. Твоя Маринонька. Татусеньку, я тебе…“

Я тебе справді дуже люблю і рада, що ти мій тато».

— У них неприємності, — сказав я Дмитрові.

— Ну, вибач.

— То чого ти боїшся? — запитав Тасуке.

— Я? — замислився перевертень. — Правду кажучи, нічого. Хіба що — варених баклажанів. Запах у них гидотний. З глузду від нього можна з’їхати.

Я набрав номер Кадуцо-сана.

— Його нема, — відповів мені жіночий голос.

Секретарка? Дружина? Юдзьо?

Я ввійшов у комп’ютерну мережу авіаційних компаній: глава якудз, Кадуцо-сан, замовив собі квиток до Варшави на рейс, який вирушає через чотири дні.

Чоловік сто п’ятдесят із його банди летіли тим же маршрутом на день раніше. Токіо-Варшава, а звідти потягом до Харкова.

А саме там жила Марина і її вітчим… Лікувалася в клініці для наркоманів моя колишня дружина… І саме десь там зберігалися вісім мільярдів, які так зацікавили якудз, і нічим не цікавий зовні диск, що відкриває шлях до цих грошей.

— Але ж я не знав, — сказав Дмитро.

— Звичайно.

Витягши із шафи дорожню сумку, я почав пакувати свої речі.

Тепер я сподіваюся, ви зрозуміли, чому я вирішив повертатися додому? У країну, де мене вважали небіжчиком. У країну, в якій ще залишалося багато людей, готових на все, аби перетворити мене на мерця. Навіть після стількох років.

— То ти все-таки вирішив їхати? — запитав Дмитро.

— Так, — сказав я.

— Але ж це — певна смерть.

— Можливо… Дуже навіть можливо…

Але…

Сакон устромив кинджал у ліву частину живота і сказав: «Дивись! Тепер розумієш, як це робиться? Тільки не вводь кинджал занадто глибоко, а то можеш перекинутися назад. Нахиляйся вперед і твердо притискай до підлоги коліна». Найкі зробив те ж саме і сказав малюкові: «Тримай очі розплющеними, інакше будеш схожий на вмираючу жінку. Якщо кинджал застрягне всередині чи тобі забракне сили, наберися сміливості і постарайся подвоїти свої зусилля, щоб провести його вправо.»

У мене були чотири дні. Так я, принаймні, думав. І за цей час я мав потрапити до Харкова, а там…

Добре. Там ми й побачимо, що «там».

А поки — добратися до Харкова за чотири неповні дні.

— Подумай.

Я просто зобов’язаний був їхати. Я не міг інакше.

— Подумай, — просив Дмитро.

І чесне слово, мене зовсім не хвилювало, чим закінчиться для мене ця поїздка. Було б значно гірше, якби я не зробив цього.

Чому?

Просто гірше, та й усе.

А коли я сів за кермо свого автомобіля, Дмитро вмостився поруч:

— Проводжу тебе до порту. Адже має бути хоч хтось, хто помахає тобі на прощання.

Пором, на нижню палубу якого я загнав свій фольксваген, вирушав із Кітакюсю о сімнадцятій годині.

Владивосток — він був таким же, яким я пам’ятав його, — дивним містом з уламків винесених на берег, розбитих льодами багатоповерхових будинків.

А потім на швидкості сто шістдесят кілометрів через усю Росію. Від краю до краю.