Жюль Верн - 20 000 льє під водою

феноменального молюска. Своїм шовковим павутинням він приліпився до гранітної площадки і самотньо ріс у спокійних водах печери. Я прикинув у думці приблизну вагу цієї тридакни. Очевидно, вона була не менше трьохсот кілограмів. Отже, тіло самого молюска важило понад п’ятнадцять кілограмів. Треба було б мати шлунок Гаргантюа[52], щоб з’їсти кілька таких «устриць».

Капітан Немо знав, очевидно, ще раніше про існування цієї двостулки-тридакни. Він не вперше приходив до неї, і я подумав, що він привів нас сюди лише для того, щоб показати це чудо природи. Але я помилявся. Капітанові Немо потрібно було особисто ознайомитися з станом черепашки.

Стулки тридакни були напіврозкриті. Капітан наблизився і вставив між ними свій кинджал, щоб не дати можливості їм закритися. Потім рукою трохи підняв перетинчасту і бахромисту по краях мантію молюска.

Там, між листовидними складками тіла, я побачив перлину завбільшки з кокосовий горіх. Завдяки правильній сферичній формі, дивовижній чистоті й прозорості, невимовним переливам кольорів ця перлина являла собою коштовність, якій не було ціни. Охоплений цікавістю, я простягнув руку, щоб торкнутися її, зважити, помилуватися зблизька. Але капітан зупинив мене, зробивши заперечливий жест, і швидким рухом витягнув кинджал із стулок, які відразу ж закрилися.

Тільки тоді я зрозумів намір капітана. Залишаючи перлину в тілі тридакни, він давав їй можливість непомітно рости. З кожним роком виділення молюска додавали до перлини новий перламутровий шар. І тільки один капітан знав цю печеру, де «визрівав» розкішний плід природи. Він його вирощував для того, щоб потім перенести в свій музей. Можливо, наслідуючи китайців або індійців, він, щоб викликати зростання перлини, поклав спочатку під мантію молюска бусинку чи металеву кульку, яка почала потроху вкриватися перламутровою речовиною. В усякому разі, порівнюючи цю перлину з тими, що я вже знав, і з перлинами, які виблискували у вітринах музею «Наутілуса», я оцінив її принаймні в десять мільйонів франків. Це була вже не коштовність, а небувала природна рідкість, оскільки в світі немає такої жінки, вухо якої могло б витримати вагу подібної серги.

Оглянувши чудову тридакну, ми вийшли з печери і знову піднялися на перлові розсипи, ще не потривожені роботою ловців перлів.

Ми йшли окремо один від одного, наче прогулюючись десь у полі. Кожен зупинявся чи віддалявся залежно від того, що цікавого він знаходив на своєму шляху. Я давно вже позбувся своїх страхів, набагато перебільшених грою власної фантазії. Дно весь час піднімалося, і, коли до поверхні океану залишалося трохи більше метра, моя голова винирнула над водою. Консель приєднався до мене і, приставивши скло свого скафандра до мого, дружньо привітався очима. Але це мілководдя тягнулося всього кілька туазів, і незабаром ми знову повернулися в нашу стихію. Я думаю, що тепер маю право називати так морські глибини.

Хвилин через десять капітан Немо раптом зупинився. Я думав, що він хоче повернути назад. Але ні. Жестом він наказав нам наблизитися до нього і стати у великій заглибині в скелі. Потім він витягнув руку, вказуючи на якусь точку у воді. Я уважно придивився.

На відстані п’яти метрів од мене промайнула якась тінь і спустилася на дно. Мене пронизала тривожна думка про акулу. Проте я помилився: ми й цього разу мали справу не з океанським страхіттям.

Це була людина, жива чорна людина, індієць-риболов, мабуть, якийсь бідолаха, що прийшов за черепашками перед початком промислу. Мені було добре видно дно його човна на відстані кількох футів од нього. Він пірнав і знову випливав на поверхню. Швидко досягати дна йому допомагав камінь, обточений у вигляді голови цукру і прив’язаний вірьовкою до човна. Це було єдине знаряддя ловця перлів. Стискуючи його ногами, індієць спускався на дно, приблизно на глибину п’яти метрів, ставав навколішки і починав без розбору наповнювати торбинку перловими черепашками. Потім повертався в човен, висипав у нього свій вилов, піднімав камінь і починав усе заново. Він тримався під водою не більше тридцяти секунд.

Ловець не помітив нашої присутності, бо нас закривала тінь від скелі. А втім, як могло навіть спасти на думку цьому бідному індійцеві, що люди, такі ж створіння, як і він сам, були поряд з ним під водою і уважно стежили за всім процесом ловлі, за кожним його рухом.

Він уже багато разів піднімався і знову пірнав, кожного разу виносячи на поверхню не більше десятка черепашок, бо йому доводилося відривати їх од дна, до якого вони добре прикріплювалися міцним шовковим павутинням. А скільки черепашок були пусті і не мали перлин, заради яких він рискував життям! Я спостерігав його роботу дуже уважно.

Водолаз спускався і піднімався через рівні проміжки часу. Протягом півгодини ніяка небезпека йому не загрожувала. А вона була близько!

Я раптом помітив, як індієць, стаючи навколішки, щоб збирати черепашки, несподівано скочив на ноги і поспішно кинувся до поверхні води.

Я зрозумів його страх. До нещасного водолаза зверху наближалася велетенська тінь. Це була акула дуже великих розмірів. Вона швидко пливла йому навперейми з палаючими очима і розкритою пащею.

Мене охопив такий жах, що я не міг поворухнутися.

Ненажерливий хижак кинувся прямо на нещасного ловця. Той рвонувся вбік і уник зубів акули, але не встиг утекти від удару страшного хвоста; цей удар влучив йому прямо в груди, і індієць упав на дно.

Ця сцена тривала лише кілька секунд. Акула перевернулася на спину і готувалася вже перекусити індійця, як раптом капітан Немо, який сидів поруч зі мною, швидко скочив на ноги. З кинджалом у. руці він сміливо пішов на потвору, готовий битися з нею сам на сам.

Акула, що вже готувалася схопити нещасного, раптом помітила нового суперника, знову перевернулася на живіт і кинулася на нього.

Я й досі бачу перед собою позу капітана. Трохи зігнувшись, він з разючим спокоєм чекав наближення страшного ворога… Коли акула кинулася на нього, капітан з надзвичайною спритністю відскочив убік, уникнув удару і глибоко встромив кинджал страхіттю в живіт. Але це ще не був кінець. Тільки тепер почалася страшна боротьба.

Акула наче заревла. Кров потоком била з її рани. Вода стала темно-червоною, непрозорою, і далі вже я нічого не міг бачити, — нічого до того часу, поки вода трохи не посвітлішала. Тоді я побачив хороброго капітана: вчепившись рукою за один з плавців, він бився з потворою сам на сам, безперервно ударяючи її кинджалом у живіт, але не маючи змоги завдати останнього, вирішального удару — в серце.