Жюль Верн - 20 000 льє під водою

повітрям. Апаратів Румкорфа і ліхтарів не було. Перш ніж одягти на голову металевий скафандр, я сказав про це капітанові.

— Ці апарати нам тут непотрібні, — відповів він. — Надто глибоко ми спускатися не будемо, і сонячного світла, щоб роздивитись усе в мілководді, нам вистачить. Крім того, з нашого боку було б необережністю ходити в цих водах з електричним ліхтарем: його промені могли б притягнути якого-небудь небезпечного мешканця цих вод.

У той час як капітан Немо говорив це, я обернувся до Конселя і Неда Ленда. Але обидва мої товариші вже всунули голови в металеві шоломи і нічого не могли ні почути, ні відповісти.

Мені залишилося звернутися до капітана Немо з останнім питанням:

— А де ж наша зброя, наші рушниці?

— Рушниці? Навіщо вони? Хіба ваші горці не нападають на ведмедя з одним ножем у руці? Стальний кинджал завжди надійніший за свинець! Ось вам міцний клинок. Заткніть його за пояс і ходімте!

Я подивився на своїх супутників. Вони були озброєні так само, як і ми, а Нед Ленд, крім того, войовничо розмахував величезним гарпуном, якого він поклав у шлюпку перед від’їздом з «Наутілуса».

За прикладом капітана я надів важкий мідний шолом, загвинтив його і відкрив клапани резервуарів зі стисненим повітрям.

За хвилину матроси спустили нас одного за одним у воду, і на глибині півтора метра ми вже відчули ногами твердий пісок. Капітан Немо зробив знак рукою. Ми рушили за ним по трохи похилому спуску і зникли під водою.

З цього моменту думки про небезпеку, які весь час мучили мене, розвіялись. Я одразу відчув глибокий спокій. Легкість рухів тільки збільшила мою впевненість, і невдовзі я повністю вже захопився видовищами, що розкривалися переді мною.

Сонце досить яскраво освітлювало дно. Можна було бачити найдрібніші предмети. За десять хвилин ми вже спустилися на глибину п’яти метрів, де дно стало майже рівним.

Наша поява сполохала, наче куликів з болота, зграйки цікавих риб з ряду одноперих, представники якого не мають іншого плавця, крім хвостового. Я зустрів смугастих змієголовів завдовжки до восьмидесята сантиметрів, з жовтуватосірим черевом, — вони відрізнились од китайських змієголовів золотистим кольором своїх боків і відсутністю темних смуг. З роду строматейових, представники якого мають овальне тіло, стиснене з боків, я помітив невеличких з яскравим забарвленням рибок-парусів; у них спинний плавець нагадує комірець; ця риба придатна для їжі в сушеному і маринованому вигляді, а місцеве населення готує з неї дуже смачну страву під назвою «каравада». Поряд плавали транкебари, тіло яких покрите лускатим панциром.

Сонце піднялося вище, його проміння все яскравіше і яскравіше освітлювало воду. Ґрунт дна поступово змінювався. За дрібним ущільненим піском починалося справжнє шосе, наче вимощене округлими уламками скель, укритих килимом з молюсків і зоофітів. Серед маси представників цих двох типів я побачив плацену — молюска з тонкими і нерівними стулками, що належить до родини устричних і зустрічається особливо в Червоному морі та Індійському океані; жовтогарячих люцин з округлою черепашкою; кілька персидських пурпурниць, які постачали «Наутілус» чудовою фарбою; незвичайних рогатих молюсків, завдовжки до п’ятнадцяти сантиметрів, що стирчали під водою, наче руки, готові схопити вас; черепашок анатін, придатних для їжі, — їх постачають на ринки Індостану; ледве фосфоресціюючих панопір; нарешті, чарівних окулін, розкішні віяла яких створюють одне з найкрасивіших видовищ океанської фауни.

Серед живих квітів і гідрофітів снували легіони членистоногих, зокрема краби з трикутними, трохи заокругленими і зубчастими панцирами, жахливі й огидні на вигляд партенопи. Не менш огидними були й велетенські краби, так звані «пальмові злодії», що зустрічалися мені дуже часто; в свій час їх спостерігав Чарлз Дарвін; природа наділила їх незвичайним інстинктом і силою, завдяки чому вони дізнаються, де ростуть кокосові пальми, і поїдають їхні горіхи; такий краб вилазить на дерева, що ростуть поблизу берега, зриває з них кокосові горіхи, які частково розбиваються при падінні, і потім відкриває їх могутніми клешнями. Тут, в яскраво освітлених водах, краби пересувалися з надзвичайною швидкістю і тому були зовсім несхожі на своїх родичів з берегів острова Малабар, що ледве повзали між уламками скель.

О сьомій годині ми нарешті дійшли до перлової мілини, на якій розселилися мільйони черепашок. Ці дорогоцінні молюски прикріплюються до скель з допомогою слимакового або морського шовку коричневого кольору, який не дозволяє їм уже рухатися на відміну від їстівних черепашок, яким природа не відмовила в здібності пересуватися.

Перлова черепашка має заокруглені, майже рівні і дуже товсті стулки, шерехуваті зверху. Деякі з черепашок були вкриті зеленкуватими смугами, що розходилися на всі боки. Це були молоді черепашки. Інші, з чорною і нерівною поверхнею, віком у десять років і більше, були завширшки до п’ятнадцяти сантиметрів.

Капітан Немо показав мені рукою на колосальне нагромадження перлових черепашок, і я зрозумів, що ці роз сипи справді невичерпні, бо сили природи створюють завжди більше, ніж може знищити людина. Нед Ленд, вірний людському інстинктові, поспішав наповнити свою сітку, привішену збоку, найкращими екземплярами черепашок.

Але ми не могли зупинятися. Необхідно було поспішати за капітаном Немо, який упевнено йшов одному йому знайомим шляхом. Дно помітно піднімалось, і інколи, підвівши руку, я діставав нею до поверхні води. Потім воно почало знову опускатися. Нам часто доводилось обминати високі пірамідальні скелі, в темних заглибленнях і тріщинах яких гніздилися великі ракоподібні. При нашому наближенні вони загрозливо підводилися на високих ногах, нагадуючи якісь фантастичні бойові машини, і пильно дивилися на нас опуклими очима. З-під наших ніг розбігалися в усі боки міріани, гліцерії, анеліди, надмірно витягаючи свої щупальця й вусики.

Нарешті, ми опинилися перед входом у велику печеру, вириту у мальовничому нагромадженні скель, густо вкритих найкрасивішими представниками підводної флори. Спочатку печера здалася мені зовсім темною, сонячне проміння поступово наче згасало в ній. Але вода там була освітлена завдяки заломленому і розсіяному промінню сонця.

Капітан Немо увійшов першим, ми слідом за ним. Невдовзі мої очі звикли до півтемряви. Я почав поступово розрізняти арки, що примхливо оточували склепіння грота, природні пілястри з широкою гранітною основою, схожі на важкі колони тосканської архітектури. З якою метою затягнув нас у глибину цієї підводної печери наш незвичайний провідник? Незабаром я дізнався про це.

Ми спустилися досить стрімким схилом і опинилися на дні своєрідної улоговини. Там капітан Немо зупинився і показав рукою на предмет, якого ми спочатку не помітили.

Це була надзвичайних розмірів черепашка, велетенська тридакна завширшки два з лишнім метри і, значить, набагато більша за черепашку, що прикрашала салон «Наутілуса».

Я підійшов до цього