Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

забудькуваті будівельники Тульчинської цитаделі забулися викопати на її подвір'ї колодязь. Я не помиляюся?

Тиша на мурах. Чути лише брязкіт збруї коней Богунового почту і тихі розмови в козацьких шеренгах. Легенький вітерець тріпоче граючись малиновою хоругвою в руках козацького хорунжого.

– Мушу доповнити сказане мною тим, шановні панове з цитаделі, що жоден з вас не вийде звідтам живим, у разі якщо ви відмовитесь від переговорів. Маєте годину на роздуми.

Рівно через годину розчинилися ворота цитаделі, і зодягнений в коротку свитину, шкіряні бриджі, високі чорні ботфорти й червоний жовнірський плащ шляхтич вийшов звідти, ступаючи попереду жовніра з білим полотнищем у руках. Примруживши очі під блискучим мідним шоломом, він роздивився обложену козаками площу і рушив у тому напрямку, де знаходився поряд з Нечипоренком і писарем Гавриїлом Іван Богун. Обличчя парламентера вкривав пил і бризки запеклої крові, проте вуста були міцно стиснені, а рудувата еспаньйолка охайно підстрижена. Праву руку він мав на перев'язі, замотану в просяклі кров'ю бинти, але йшов рішучим кроком старого вояки, котрого зовсім не лякає нагода опинитися посеред табору людей, з яким нещодавно зчепився у смертельній борні. Підійшовши, став навпроти Івана і ледь-ледь вклонився, звернувшись до Богуна польською, у якій відчувався незначний французький акцент:

– Капітан Марсель де Сен-Мартен, командир гарнізону Тульчина. Готовий вести переговори з милостивим паном, якщо той зболить представити себе і виявиться людиною шляхетного звання.

За спиною у француза з гуркотом зачинилася брама цитаделі, змушуючи жовніра, котрий супроводжував командира гарнізону, здригнутися і боязко позирнути назад. На обличчі капітана, навпаки, не ворухнувся жодний м'яз.

– Парламентери не мають приводу боятися нашого віроломства, на те моє слово шляхтича і козака. Прошу вас, шановний капітане, прослідувати до місця, де ми матимемо змогу поговорити.

Із цими словами Богун вирушив до великого столу під розлогою липою на межі площі перед цитаделлю.

– Я готовий вислухати ваші умови, пане… – діловито почав ландскнехт, коли вони з Іваном сіли один навпроти одного, оточені старшиною Іванового полку.

– Іван Федорович Богун, наказний полковник війська його гетьманської милості Богдана Хмельницького.

– Я віддаю шану військовому таланту пана Богуна. Тульчин є не останньою твердинею, а дії козаків, котрі, як відомо, ніколи не були майстрами облоги і штурму фортеці, промовляють про видатні здібності їхнього командира.

– Що ж, дякую за похвалу, проте пан має знати, що вміння козаків у військовій справі далеко більші, аніж йому здавалося дотепер. Цьому підтвердженням є участь козацтва в багатьох битвах Тридцятирічної і багатьох інших війн в Європі. Від Чехії до Іспанії відомо про мужність козаків та їхню здатність приймати на себе удари багато потужнішого ворога і залишатися на висоті. Якщо пан Марсель не проти, я волів би якнайскоріше перейти до справ дня нинішнього.

– Слухаю пана.

– Чудово. Як я вже казав, у вашій цитаделі є один невеличкий недолік – відсутність джерела питної води. Навіть якщо її запаси вагомі, вода досить швидко зіпсується в діжах, що, безумовно, потягне за собою хвороби і помор серед шановних мною панів ландскнехтів, – знизав плечима Богун. – Отже, маю до вас пропозицію: я готовий випустити жовнірів з міста, не причинивши їм жодної шкоди. Мало того, ви можете вийти зі зброєю і знаменами в руках не як полоняники, а тільки як люди, які з честю витримали облогу.

Даю слово шляхтича – жодний волос не впаде з голови будь-кого з підлеглих пана де Сен-Мартена.

Француз кілька хвилин помислив. Було помітно, що рана на руці завдає йому чималих мук, але капітан намагався всіма силами приховати це від Богуна.

– Я так розумію, – нарешті мовив він, – що у вас є деякі умови, за яких ви виконаєте запропоноване.

– Пан не помиляється.

– У чому ж вони полягають? – Іван раптом помітив, що обличчя капітана зблідло, а еспаньйолка стала виглядати яскравіше, немов язики полум'я на воску.

– Я бачу, друже, ваші рани не дають вам спокою. Дозвольте піднести кухоль горілки з надією, що він допоможе панові.

– Це зайве, – відмахнувся француз. – Швидше перейдімо до вашої умови.

– Добре. Наскільки мені відомо, серед захисників цитаделі перебуває полковник Славинський. У мене є особисті рахунки із цим мостивим паном. Тож прошу залишити його мені. Решту жовнірів я відпускаю хоч до Вишневецького, хоч до чорта на роги. Це, власне, єдина моя умова.

– Тоді моя відповідь: ні! – різко вигукнув парламентер.

– Не поспішайте, пане Марсель, з відповіддю. Ви, очевидно, розраховуєте на допомогу князя?

Де Сен-Мартен промовчав.

– Ну-ну, давайте дивитися правді в очі, капітане. Ви сподіваєтесь на допомогу війська князя Ієремії Вишневецького. Дійсно, восьмитисячне військо є такою силою, проти якої я навряд чи б міг вистояти. Але повинен вас розчарувати: реґімент князя повністю зв'язано силами наказного гетьмана Кривоноса. Він не в змозі розпорошувати своїх жовнірів і тепер групує їх в районі Махнівки, де незабаром відбудеться генеральна битва. І сила далеко не на боці князя. Так що навіть коли б цей повний розпачу лист, – Іван недбало кинув на стіл сувій паперу, котрий кілька хвилин тому приніс йому Омелько, чиї запорожці відібрали його в посланця обложеного гарнізону, – дійшов би за призначенням, він навряд чи зміг би допомогти вам.

Якби де Сен-Мартен міг збліднути більше, він неодмінно би зблід. Здоровою лівою рукою капітан неквапно розгорнув сувій і, впевнившись, що це його лист, відкинув папір геть.

– Але умови, поставлені мені вами, не є прийнятними!

– Чому ж? – заперечив Богун. – Вам відомо, що полковник Славинський і колишній сотник особистої варти бунтівного Павлюка Славинський – то є одна людина. Він зрадник. Чому ж ви вважаєте недопустимим зрадити його?

– Для мене такі обставини не мають ніякої ваги. Я кондотьєр і сам можу воювати проти того, чию руку тримав ще вчора. Полковник Славинський мій командир, і я не віддам його вам на поталу.

– Як знаєте. Повинен у такому випадку вам дещо розповісти. Я викликав вас лише для того, щоб уникнути зайвого кровопролиття. Але якщо це неможливо, воно відбудеться. І ще одне: десять років тому Славинський і подібні йому в обмін на свої мерзенні життя видали коронному гетьману людину, яка могла вивести український народ з-під того ярма, котре ми зараз скидаємо вже з гетьманом Хмельницьким. Тож я добуду його чи з вашої згоди, чи без неї. І він заплатить за свою зраду! Боюсь тільки, що ви, пане де Сен-Мартен, станете тим самим гарматним м'ясом, котре мені не потрібне.

Через п'ять хвилин Марсель де Сен-Мартен, з піднятою високо головою, але з відчуттям холоду під серцем, пройшов поміж шеренг вишикуваного перед