Світлана Талан - Не вурдалаки

онуків! Прибираємо в хаті до їхнього приїзду, як до свята, щось підфарбовуємо, переклеюємо шпалери, рахуємо кількість курячих яєць (чи вистачить на всіх?), по три рази на день бігаємо на город дивитися, чи достиг вже горох, чи дозріли вишні в садку.

Навіть не можу пояснити, чому ми любимо своїх чотирьох хлопчаків-онуків більш, ніж любили своїх дітей? Можливо, тому, що підсвідомо відчуваємо свою провину перед дітьми, бо не вистачало часу прочитати зайву казку перед сном, не мали змоги купити цукерки чи чмокнути у маківку? Тому намагаємося приховати пробіли, віддаючи стільки любові онукам?..

Видалася гарна днина. Онуки сплять, але Роман пішов їх будити, хоча ще рано.

– Не шкода піднімати дітей о шостій ранку? – спитала Романа.

– На старості виспляться, а просплять ранок – день пропав, – відказує він, і чую вже: – Підйом, хлопці! Хто піде зі мною до лісу?

Де й сон подівся! Попідхоплювалися, заметушилися по хаті. За півгодини були вже у лісі. Роман хоче, щоб хлопчаки навчилися любити природу, тонко її відчувати, вчить, як не заблукати в лісі, та показує грибні та ягідні місця. Бачу, що діти стомилися, але не подають вигляду, тюпають за Романом, слухають його оповідки.

– А ми будемо купатися в річці? – запитує Антончик – син Даринки.

– Якщо пообіцяєш не захворіти, – відказує Роман.

Йдемо до річки, бо вже припікає сонце і стає спекотно. Хлопці одразу ж шубовснули у воду, полетіли бризки в усі боки, ніби сяючі скельця. Я походила по воді, роздивляючись пласкі, відшліфовані водою камінчики на дні та маленьких цікавих рибок, які кружляли біля моїх ніг. Я пішла на берег, у тіні розлогої старої верби простелила на траві простирадло.

– Ну, годі! – дав команду Роман. – Вилазьте з води, а то викупаєтесь так, що сороки вкрадуть.

Хлопчики біжать до мене, а я вже приготувала їм бутерброди. Вони наминають їх, аж за вухами лящить.

– Смачно, – каже Олесь.

– Я голодний, як вовк, – додає Антон.

Не встигли перекусити, як Антонові заманулося полізти на вербу. Вдяг штани та пнеться на дерево.

– Штани порвеш, – зауважив Роман.

– Це у мене американські! – хвастається хлопчик. – Дідусю, у тебе були наші джинси чи імпортні?

– Мої «джинси» пошила мені мати із старих братових штанів, бо не було, у чому ходити до школи. Я вже вам якось розповідав, що моя мати залишилася вдовою з трьома дітьми.

– А де подівся твій тато? – Антон вже забув, що хотів видряпатися на дерево. Прийшов до гурту, вмостився поруч Романа.

– Він був тяжко поранений на фронті, довго лежав у госпіталі, у місті Мічурінськ, що у Росії, там і помер від ран.

– А де його поховали?

– У тому ж місті, у братській могилі.

– А ми поїдемо туди?

– Обов’язково!

– Розкажи ще про своє дитинство, – попрохав Олесь. А Романові тільки того й треба: буде розповідати, аби лише слухали.

– Пішов я до школи у постолах, бо іншого взуття не мав.

– Я бачив такі у музеї, – вставив Антон.

– І все б нічого, але ніяк не міг навчитися мотати на ноги онучі.

– Навіщо? Шкарпетки би вдягнув, – сказав Олесь.

– Звідки б вони взялися? – стенув плечима Роман. – Навчився так-сяк мотати онучі, а зашнуровувати постоли мотузками ніяк не можу! Мене вже і старший брат вчив, і мати ганчіркою била, а все одно не слухаються мене ті мотузки – хоч ти лусни!

– Тебе мама била? – обережно запитав Антон.

– Дісталося мені і від мами, і від брата, коли дізналися, що у школі записувалися на допомогу сиротам, у яких не було постолів. Мої були діряві, але я посоромився записатися, тож дісталося мені на горіхи!

– А коли вже ти мав справжнє взуття? – поцікавився Олесь.

– Коли після школи вступив до технікуму, мені пошили бурки.

– І тоді тебе вже не лаяли?

– Лаяла мати, бо сидів вночі за книжками, палив каганець, а масла для нього було обмаль. Ось так, мої хороші, – зітхнув Роман. – Так що не нарікайте на долю, радійте кожному дню, помічайте непомітне і живіть так, щоб кожен день був у радість. А що почули від мене – запам’ятайте, щоб своїм дітям розповісти, бо вони не будуть знати, що то за слово «постоли».

Роман розповідав ще щось, а я дивилася на нього і дивувалася його вмінню і цікаво розповідати, і тримати увагу, і притягувати до себе людей…

…жовтня 1995 р

Десь я читала, що останнє кохання сильніше за перше. А якщо моє перше є останнім? Якщо вони злилися, як струмки в одну річку, а ріки – у море, то кохання називається безмежним? Я його бачу то тихим та сумирним, як скромний потічок, то галасливим, як гірська річечка, то тихим та спокійним, як води моря у штиль. Ми плескалися в ньому, обдавали бризками приємної води. Воно схоже на питну воду цілющої криниці. І ми купалися в коханні, як у чистій воді, та боролися із штормовими хвилями. Ми насолоджувалися коханням, як лагідними та теплими морськими хвилями…

…грудня 1995 р

– У мене обличчя стало схоже на печене яблуко, – сказала я якось Романові, розглядаючи себе у дзеркалі.

– Звідки таке порівняння?

– Воно пооране глибокими та малими зморшками, бо ніколи не користувалася кремами, не робила омолоджуючі маски.

– Ні, це не зморшки, – говорить він та обнімає мене ззаду. – Це мудрість років.

– Справді?!

– А ти що, не знала? У кожній борозенці – життєвий досвід. Помилка – маленька зморшка. Її перетинає більша – виправлення помилки. Кожна хвиляста зморшка – турбота про дітей.

– Звідки ти все знаєш? – посміхаюся я.

– Бо кохаю тебе так, як покохав у юності.

…березня 1996 р

Мені шістдесят років, а я дивлюся на світ очима закоханої жінки. Можливо, хтось з молоді мені заперечить, сказавши, що кохання буває лише в юності. Але я чомусь до цього часу з-поміж юрби людей безпомилково можу вгадати закохану людину. Вони дивляться на світ закоханими очима. Їхні обличчя осяяні особливим світлом кохання, його ні з чим не сплутаєш. У таких людей очі променисті та щасливі. Я з певністю можу сказати, що справжнє кохання не втрачається з роками, не переростає у звичку бачити щоденно поруч кохану людину, воно лише набирає іншого, більш глибокого сенсу. Різниця лише у тому, що молодість робить більше помилок, вона менш розсудлива. У моєму ж віці більше життєвої мудрості, впевненості та є досвід та уміння пробачати. Кохання стає з роками не як ігристе шампанське, а як добре витримане вино – ще міцніше,