Світлана Талан - Не вурдалаки

У Даринки не склалося сімейне життя. Вона з хлопчиком живе у найманій квартирі. Пропонували повернутися додому – не захотіла. Можливо, воно й на краще. У селі є житло, але немає роботи для неї. Можливо, у місті вона швидше оговтається після розлучення та вийде заміж.

Два роки, наповнені втратами. Потрібно все стерпіти та пережити. Життя смугасте, за чорною смугою повинна бути біла. До того ж, ніч темна завжди перед приходом світлого ранку…

…вересня 1990 р

Їх було багато-багато, літаків з чорними хрестами, що несли смерть. Чути їх одноманітний завиваючий гул. Ось один, другий кинув смертоносний вантаж. Стало дуже страшно. Я біжу, біжу, вже не вистачає сил, піт градом котиться з обличчя, давить до землі, я спотикаюся, а літаки все гуркочуть, гуркіт дедалі ближче і ближче. Ось вони зовсім наді мною.

– Мамо! – кричу я і прокидаюся.

Щось справді гримить. Прислухалася. Грім, і дощ іде. Мабуть, останній грім цього року, бо літо вже скінчилося. Гроза відходить все далі, уже ледь чути гуркіт грому та видно спалахи блискавки.

Починає сіріти. Спати вже не хочеться. Думки снують і снують у голові. І вже ніби наяву, а не уві сні, бачу себе дівчинкою дошкільного віку. Стояв місяць вересень. Було це опівдні. Як і зараз, над річкою моєї батьківщини стояли розкішні верби та видивлялися у дзеркала вод. І раптом – літак, страшний, з хрестами, який сьогодні наснився.

– Дітки, біжіть, ховайтеся в землянці! – це мати.

Ми швиденько побігли до схованки. Та ось (і звідки він тільки взявся?!) – наш червонозоряний літак. Засвітилися нестримною радістю очі, і ми, як мишенята, висипали з укриття. Стали під яблунею та спостерігаємо. Зав’язався бій. Летять із свистом трасуючі кулі. Ні, треба знову ховатися. Десь вже спалахнули полум’ям хати. Скільки тривав бій, я вже зараз не пам’ятаю. Але добре вкарбувалося у дитячу пам’ять те, як загорівся літак з червоною зіркою та підстреленим птахом впав десь за селом.

Скільки років пройшло з того часу, а мене все мучать уві сні жахи того дня. Думки плутаються, перебивають одна одну. А вже розвиднілося надворі. Я швидко встаю з ліжка, відриваю листок настінного календаря. Сьогодні перше вересня – найважливіше свято у моєму житті. Ставлю чайник на плиту і буджу Романа.

Перший урок у школі – Урок миру. І в той же час – мій останній Урок миру, бо почався останній рік моєї роботи у школі. Наступного року я вже буду на пенсії, і в цей день буду вдома валятися перед телевізором.

У класі бачу перед собою тридцять пар допитливих очей, таких рідних і близьких. Думаю, чи розповісти їм все, що бачила, що пам’ятаю про страхіття війни, про те, що й зараз часто бачу уві сні німецькі літаки, чую їх монотонний гул та завиваючий свист бомб, що падають? Чи розказати, що тремчу від страху, хоча стільки років пролетіло з того дня?

Я підходжу до розкритого вікна. І раптом чую гуркіт літака. Мимоволі здригнулася. Обличчя дітей залишилися зовсім спокійними та врівноваженими. Навіть ніхто уваги не звернув на цей звук. І тоді я вже не сумнівалася, а твердо знала, що сьогодні все розповім, бо в мене з ними різне дитинство, якщо можна сказати, що у мене були безтурботні роки дитинства…

…вересня 1991 р

Ніколи у моєму житті не було такого жахливого першого вересня. За багато років праці у школі цей день у мене асоціювався зі святом. Ще зовсім недавно я рахувала дні до пенсії, бо дошкуляли хвороби. У мене почалися часті головні болі, став підвищеним тиск, а недолікований бронхіт перейшов у астму.

Цього дня я провела Романа на роботу, а сама залишилася вдома. За мовчазною згодою ми намагалися не зачіпати цю болючу для мене тему. Спочатку я тримала себе в руках, ходила по хаті з ганчіркою, витираючи неіснуючу пилюку. Але коли побачила у вікно святково прибраних дітей з букетами квітів, що йшли до школи, я не витримала – серце наповнилося щемом. Воно розривалося на частини, бо перший раз за своє доросле життя я не поспішала до школи. Я відійшла від вікна та невтішно розплакалася.

Ледь дочекалася Романа з роботи.

– Як ти? – спитав він, знімаючи нового костюма.

– Якесь дивне відчуття, – кажу я. – Всі йдуть до школи, а я ніби покидьок суспільства. Стільки років прокидалася раніше від півнів, щоб встигнути зготувати сніданок, а тепер можу валятися у ліжку до сьомої години. Дивно – і все.

– Ти вже вдосталь напрацювалася за життя. Тепер можна і відпочити. Не даремно ж пенсію називають заслуженим відпочинком. Ти заслужила на те, щоб відпочити.

Я дивилася вбік, щоб Роман не бачив, як сльози застелили мені білий світ.

– Що з тобою, Марійко? – запитав він, повертаючи до себе моє обличчя.

– Не можу! Я так не можу! Я не знаю, як мені це пережити. Відчуваю себе зрадницею та ледарем.

Роман прихилив мою голову собі на груди.

– Поплач, якщо тобі тяжко. Один раз можна, щоб потім заспокоїтися.

– Мені потрібен час, щоб звикнути до такого життя, – кажу я, схлипуючи.

– У новому житті є свої принади, – говорить він, погладжуючи моє волосся.

– Які ж?

– Ми будемо більше часу проводити разом.

А надвечір завітали учні та вчителі з оберемками квітів. Тяжкий день був пом’якшений. Але це не означає, що я швидко звикну до нового життя. Важко перекроїти весь свій життєвий устрій після кількох десятків років.

…травня 1992 р

Як я стомилася від цих черг, талонів та купонів. То нема талонів, то вони є, але щоб на них купити якусь річ, треба згаяти не один день. В Іринки народився вже другий хлопчик, а я не можу йому щось потрібне купити. У них немає навіть дитячого мила. Я вистояла чотири години у черзі, але змогла купити лише три бруски мила на ті кляті талони. На жаль, воно туалетне, а не дитяче. Пішла наступного дня по знайомих, щоб зробити обмін. Один кусень мила все-таки роздобула. Незабаром дитина виросте, а візочок для неї вони так і не змогли купити. Мені затримують пенсію на п’ять місяців. І коли скінчиться цей хаос? Не зрозуміло…

…червня 1993 р

Раніше чула від людей похилого віку, що вони онуків люблять більше, ніж своїх дітей. Брали сумніви, доки сама не стала бабусею. Якби ж то хто знав, як ми з Романом чекаємо літа, коли привезуть нам