Люсі Мод Монтгомері - Енн із Острова Принца Едварда

спокійно відповіла Стелла. — Я люблю Енн, і мені подобається Рой. Усі кажуть, яка вони розкішна пара, навіть пані Гарднер тепер уважає її чарівною. Це звучить так, наче їхній шлюб був укладений на небесах — але я сумніваюся. От побачите, тітонько.

Рой освідчився Енн у тій самій альтанці край затоки, де вони розмовляли в дощовий день їхнього знайомства. Те, що він вибрав саме це місце, здалося Енн надзвичайно романтичним. І освідчення своє він підніс у таких бездоганно романтичних висловах, наче списав його із книжки з етикету, як то робив колись один із кавалерів Рубі Джилліс. Усе звучало казково й дуже щиро. Ніякого сумніву не було в тім, що Рой описував істинні свої почуття. Жодної фальшивої ноти не пролунало в усій симфонії. Енн відчувала, що мусить трепетати з ніг до голови. Але вона не трепетала — вона була страхітливо байдужа. Коли ж Рой замовк в очікуванні відповіді, вона відкрила рота, щоби проказати своє доленосне «так».

Аж раптом… раптом Енн відчула, що тремтить, ніби сахаючись назад від чорної прірви. Настала одна з тих митей, коли сліпучим спалахом нам відкривається більше, ніж того навчив нас увесь попередній досвід. Вона висмикнула свою руку з Роєвої.

— Ні… я не можу вийти за тебе… не можу, не можу! — знавісніло скрикнула вона.

Рой зблід; вигляд у нього був геть спантеличений. Він — і не докоряймо йому цим — упевнено очікував іншої відповіді.

— Тобто… як це? — промимрив він.

— Я не можу вийти за тебе, — із відчаєм у голосі повторила Енн. — Я думала, що зможу… але не можу.

— Чому не можеш? — уже спокійніше запитав Рой.

— Бо… я не настільки люблю тебе.

Уся кров кинулася Роєві в обличчя.

— То ці два роки ти просто бавилася? — поволі проказав він.

— Ні, ні… — затинаючись вимовила сердешна Енн. Ох, як же це пояснити? Вона не могла пояснити. Деякі речі пояснити неможливо. — Я думала, що люблю тебе… справді так думала… але тепер знаю, що не люблю.

— Ти розбила мені життя, — трагічно мовив Рой.

— Прости мені, — благала нещасна Енн із розчервонілими щоками та слізьми на очах.

Рой відвернувся й кілька хвилин стояв, незмигно дивлячись на море. Коли він повернувся назад до Енн, обличчя в нього знову було дуже бліде.

— І ти не можеш дати мені надії? — запитав він.

Енн мовчки похитала головою.

— Тоді прощавай, — мовив Рой. — Я не розумію… не можу повірити, що ти не та жінка, яку я бачив у тобі, Енн. Але не дорікатиму. Ти єдина, кого я міг покохати. Дякую тобі принаймні за дружбу. Прощавай, Енн.

— Прощавай, — ледь чутно відказала Енн. Коли Рой пішов, вона ще довго сиділа в альтанці, дивлячись, як із-над затоки невблаганно й тихо насувається білий туман. То була година її сорому, приниження та зневаги до себе. Одна за одною на неї налітали хвилі цих тяжких почуттів. Та все ж попід ними їй мерехтіло й дивне відчуття новоздобутої свободи.

У сутінках вона прослизнула в Дім Патті й тихенько зачинила за собою двері своєї кімнатки. Але там на лавці при вікні сиділа Філ.

— Зажди, — мовила Енн, спалахнувши в передчутті сцени. — Спершу послухай, що я тобі скажу. Філ, Рой попросив моєї руки і… і я відмовила.

— Ти… відмовила?! — ошелешено перепитала Філ.

— Так.

— Енн Ширлі, ти здуріла?

— Ні, — кволо проказала Енн. — Ох, Філ, не сварися. Ти не розумієш.

— Авжеж, не розумію. Ти два роки охоче приймала залицяння Роя Гарднера — а тепер кажеш, що відмовила йому? Виходить, ти найганебнішим чином із ним фліртувала. Від тебе, Енн, я такого не сподівалася.

— Я не фліртувала… і до останньої миті була певна, що люблю його, а тоді… тоді збагнула, що ніколи не зможу вийти за нього заміж.

— Напевне, — безжально припустила Філ, — ти хотіла вийти за нього через гроші, але тобі завадила найкраща частина твого єства.

— Ні. Я ніколи не думала про його гроші. Ох, я не можу пояснити це тобі так само, як не змогла пояснити йому.

— Усе одно, я вважаю, що ти несправедливо вчинила з Роєм, — сердито відказала Філ. — Він розумний, вродливий, заможний і добрий. Чого тобі ще треба?

— Мені потрібен чоловік, якого я зможу легко прийняти у своє життя. Рой не такий. Спершу мене підкорила його врода й уміння робити гарні компліменти, а потім я вирішила, що мушу бути закохана в нього, бо він мій темноокий ідеал.

— Нехай я ніколи не можу зрозуміти, чого хочу, — але ти ще гірша за мене, — відповіла Філ.

— Я знаю, чого хочу, — заперечила Енн. — Біда в тім, що мої бажання змінюються, і я мушу осягати їх заново.

— Ну, думаю, казати тобі щось марно.

— Не кажи нічого, Філ. Я повергнута в прах. Усе здається зіпсованим. Я вже ніколи не зможу згадати редмондські дні і знову не відчути сьогоднішнього приниження. Рой зневажає мене… і ти… і я сама себе зневажаю.

— Бідолашечко, — відтанула Філ, — ходи сюди, я тебе втішу. Я не маю права тебе сварити — адже я сама вийшла б за Алека чи Алонзо, якби не зустріла Джо. Ох, Енн, у житті все страшенно заплутано. І зовсім не так ясно й гладенько, як у романах.

— Я сподіваюся, що більше ніхто й ніколи не попросить моєї руки, — схлипнула сердешна Енн, щиро вважаючи, що хоче саме цього.

Розділ 39

НОВІ ВЕСІЛЛЯ

Перші кілька тижнів після повернення в Зелені Дахи Енн відчувала, що життя невпинно котиться вниз. Їй бракувало веселого дружного життя в Домі Патті. Увесь минулий семестр вона снувала радісні честолюбні мрії — а тепер вони розсипалися на порох. Нескоро вдалося їй позбутися відчуття пекучої зневаги до себе й знову почати мріяти. Тим часом вона збагнула, що самотність із мріями — це розкіш, а в самотності без мрій немає жодних принад.

Після болісного прощання в альтанці вона більше не зустрічалася з Роєм, та перед її від’їздом із Кінгспорта в Дім Патті зайшла Дороті.

— Мені дуже шкода, що ти не вийдеш за Роя, — мовила вона. — Я сподівалася, що ми будемо сестрами. Хоч ти все правильно зробила. З ним померти можна від нудьги. Я люблю його, звісно; він добрий, милий хлопчина, та нітрошечки не цікавий. Усім здається, ніби він має бути цікавий, хоча насправді це не так.

— Але нашої дружби це не зруйнує, Дороті? — журливо запитала Енн.

— Авжеж, ні. Ти надто хороша, щоб я погодилася втратити тебе. Хай навіть ми