Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

чоловік не може до певного віку ступати по цих священних місцях, ну, скажімо, як туарег, котрому не сповнилося тридцять, не має права засідати в міааді племені? Сто запитань роїлося в головах. Але Гасан, обраний за ватажка, не зупинився й не мовив жодного слова. Всі мовчали й зосереджено йшли далі…

Пройшовши східців п'ятдесят, хлопці побачили простоволосого кучерявого раба років п'ятнадцяти. Той мовчки водив виснаженого верблюда чудернацьким, схожим на тунель, хідником, таким завдовжки, щоб тварина линвою, не коротшою за двісті метрів, могла витягти міх з водою з глибини скелі, на якій тулилося це тисячолітнє місто.

Справді, просто на вершині, в тихій самотині, в пітьмі хідника зяяв глибокий колодязь, такий самий, як і внизу, на дні долини. Але стежка для в'ючака, що черпав воду, тут була споруджена мов низенький темний тунель у міцній скелі й губилася десь у пітьмі.

Хлопці бачили, як байдужий до всього чорний підліток порухом руки повертав верблюда назад, до зяючої темряви.

Гасан раптом гукнув:

— Поможи тобі аллах!

Та раб наче нічого не чув і не бачив. Тоді Гасан і Бабула підбігли до нього:

— Ми шукаємо когось із мечеті, ну, хоча б муедзина[62].

Але раб, злякавшись, витріщив очі, а потім на мигах пояснив, що не чує.

— Глухонімий… Хай утішить тебе бог! Хлопців охопило гнітюче почуття.

— Гарний початок! — іронічно мовив Гасан і, знизавши плечима, ввійшов до склепистого підворіття, на другому кінці якого світилося небо.

Проте й на подвір'ї, посередині якого височіли масивні мури велетенського варварського мінарета, не було нікого. На подвір'я виходили п'ять навстіж відчинених широких підворіть-тунелів.

Хлопці зазирнули до двох тунелів, але в обох змогли розрізнити тільки сходи, що вели кудись униз. І лише в третьому циліндричне склепіння круто завертало вбік… Друзі взялися за руки й мовчки ступили в пітьму. За першим поворотом з'явився другий, потім у тунелі почувся дивний пташиний крик, який лунав у глибокій тиші так, наче то дзюркотіла вода.

Раптом тунель розширився у невеличкий простір, оточений недбало побіленою аркадою, склепіння якої підтримували кілька неоковирних, грубелезних і нерівних стовпів. Тут уже виднілися не п'ять, а десять пащ нових тунелів. І скрізь у мурі зроблено ніші, в яких стояли амфори, певно, з водою, потрібною для обмивання перед молитвою.

Цей молитовний двір наче скидався на стародавнє кладовище в катакомбах під Сусами, де хлопці на початку подорожі зійшли з корабля, лаштуючись вирушати до Кайруана.

— Гадрумет? — запитав Карембу пошепки, бо згадка про підземне місто мертвих часто лякала його у сні.

Гасан кивнув. На його переляканому обличчі майнула усмішка — цієї миті ціла зграя ніжних пташок з кривими дзьобиками злетіла з гнутих жердинок, які було вмуровано вгорі у стіни подвір'я.

З пронизливим криком птахи почали літати над головами непроханих гостей. Потім, наче домовившись, співаючи почали сідати хлопцям на плечі, тюрбани, руки.

Певно, люди, що приходили сюди, приносили малим розбійникам їжу.

Хлопці, захоплені в полон, не наважувалися навіть поворухнутися. Але тут пташка, аж надто бешкетлива, злетіла Бабулі на ніс і гострим дзьобиком заходилася дзьобати хлопцеві губи.

— Акиш! — відігнав Бабула нахабу.

— Ну, от, — мовив Карембу, — ми в полоні у птахів!

— Що птахи не бояться людини в цих місцях — то це добра прикмета. Ходімо!

Птахи кружляли навколо входу до тунелю, в який зайшли Гасан, Карембу і Бабула. Знову сходи.

В кінці одного хідника хлопці побачили проблиск денного світла. Побралися туди. Підворіття вивело їх на простору покрівлю, з якої відкривалася панорама на вуличні сходи та на будинки, що терасами спускалися донизу… сила-силенна покрівель і поодинокі пальми… А за зубчастим міським муром та за передмістям біля Зеленої брами в буйній зелені бовваніли білосніжні малесенькі будиночки, колодязі… З другого боку тераси як на долоні виднілася Мелікка з її єдиним мінаретом. Усе в Меліцці дрібне, нечисленне, бідне, страшенно занепале, начебто занедбане… А ще далі, в каньйоні долини, на схилах косогору розкинулося велике, ніби споруджене з іграшкових кубиків місто з фортечними мурами, брамами, мечеттю, базаром, ступінчастими білими вулицями…

— Що це за місто?

— То, певне, святий Бену Ісгвен. Кажуть, що від брами міста до нього всього десять кілометрів.

А над усім — безмір'я блідо-синього неба, позолочене призахідним сонцем, яке небезпечно схилялося до громаддя каньйону Мзаб.

— За півгодини долі буде вечір, — озвався Бабула.

— Нам пора! — Гасанові пригадалася ніч під кайруанськими міськими мурами.

— Я не залишився б отут нагорі нізащо в світі! — вигукнув такий небоязкий Карембу.

— Ай справді, надто вже тут тхне кладовищем. Гайда звідси!

І, мов зненацька пригадавши всі оповідки, які їм довелося чути останнім часом, хлопці гайнули похмурими сходами, а опинившись на подвір'ї, почали гарячково шукати дірку в мурі, через яку дісталися сюди.

Ура! Вони знову стояли перед могутнім громаддям порожнього, страхітливого мінарета, що здіймався, мабуть, метрів на сто над їхніми головами. Аж рантом, невідомо звідки, перед ними з'явився старий.

— Хто тут? — спитав старий беззубим ротом. Він був сліпий.

— Троє хлопців, — пробелькотів Бабула, який один з-поміж усіх не втратив самовладання.

— Що ви тут шукаєте? Хіба це не заборонено суворо?

— Ми не знали про це, сіді, ми нетутешні! — пояснив Гасан.

— А звідки? — коротко спитав старий, хмурячись.

— Здалеку, сіді, аж із Тріполі.

— Із Тріполі? А знаєте ви, що чекає на того, хто зловживе сліпотою старої людини?

— Сіді-Захаріаш нам про це колись говорив… — обережно почав Гасан.

— Що це ти плутаєш? Який Захаріаш?

— Пробачте, шановний муедзине, не знаємо, як вас величати, бо ми тільки дві години тому приїхали караваном із Судану…

Старий насупився й ударив у два мідні келихи, які досі стискав обома руками і яких хлопці не помітили у великих складках рукавів халата. Звук, що розітнув тишу подвір'я, був схожий на тривожний удар гонга.

Позаду старого вмить розчинилися двері, і з'явилися два геркулеси.

— Чого ти бажаєш, батьку?

Забачивши підлітків, велетні вийшли на подвір'я. Старий владно зупинив їх.

— Я хочу знати правду! Спершу ви мені казали, що ви з Тріполі, а тепер обманюєте, начебто приїхали з Судану! Хіба в Судані є Тріполі?

— Авжеж нема, шановний! Тріполі, де ми живемо, — столиця бейлікату. Там народився я, Гасан-бен-Абу-ль-Гасан. Мій батько побожний купець, і його син розмовляє з вами. Я тут із Ташшою, на прізвисько Бабула, корчмарем із нашого міста, та з Карембу, гауса, сином Аль-Ассу. Всі ми троє — почет марабута Абу-Захаріаша. Він лишився в Іделес, звідки нас послали з важливим посольством до шейха Ель-Баби…

Все це Гасан випалив одразу, бо будь-яке непорозуміння могло б затримати