Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

довгих линвах велетенські шкіряні міхи з водою. Вода з тих міхів виливалася в камінні корита, що ховалися в зелених заростях.

Тільки пронизливий скрегіт дерев'яних осей та гортанні викрики рабів порушували тишу.

Чарівні фінікові гаї, що кивали сапфіровими кронами на дні спраглої долини, жили тільки завдяки неймовірно важкій праці мзабітів. Коли б не та праця то, мабуть, за місяць усе це море буйної зелені пожовкло б і назавжди загинуло б од пекельної спраги.

Гасана зворушила така працелюбність мзабітів. Хлопець переконався, що плітки чужинців — то підлість людей, котрі заздрили тутешнім сектантам, яким щастило в торгівлі.

— Дивно, чому ж ті мзабіти, які мають прямий зв'язок з пеклом, не випросили собі багате й невисихаюче джерело води, щоб не доводилося видобувати воду з такими труднощами з глибоких колодязів…

— Ти, хлопче, цього не розумієш. Адже це і є їхнє лицемірство перед людьми. Вони мають золота й срібла стільки, що купують собі щороку десять тисяч найміцні-ших рабів, які працюють у оазах до цілковитого знесилення. Самі ж мзабіти тим часом розкошують і складають плани своїх прибуткових торговельних походів.

— Цитьте! — шепнув раптом Абдаллах, побачивши, що назустріч караванові, спираючись на коштовні іспанські палиці з золотими набалдашниками, вийшов гурт бородатих нотаблів[61] у довгих сірих смугастих каптанах і халатах з чистого шовку.

Головні хабіри каравану поставили верблюдів навколішки, зійшли на землю і низько вклонилися, прикликаючи на голови купців благословення боже.

Але Гасан помітив, що ні прибулі, ні хазяї не кинулися в обійми один одному, як то буває за звичаєм.

Значить, у каравані не було родичів мзабітів.

Поважні купці, які щойно прибули з Судану, та тихі й мовчазні нотабли міста попрямували до трьох побілених вапном просторих караван-сараїв — заїздів Сходу, які проти звичаю містилися тут за міським муром.

Гасана трохи здивувало те, що він побачив.

Поза високим зубчастим міським муром, через який не можна було роздивитися будинки міста, дарма що ті пнулися високо вгору, лежав без ніякого захисту, так би мовити, покинений напризволяще, міський квартал. Він містився на рівному просторі праворуч од путівця й уклинявся між цим путівцем та міським муром.

Проте це були не хижки рабів — раби, ймовірно, жили у зелених заростях фінікових пальм. Крім величезних яскравих караван-сараїв, тут було п'ять вулиць, забудованих невеличкими білосніжними палацами. А це вже свідчило про те, що тут жили родини заможних ремісників. Гасанові пояснили, що все то поспіль ювеліри.

— То хіба можливо, щоб найбагатші люди міста жили за міським муром, разом з циганами та різними волоцюгами?

— Ювеліри — не мзабіти. Мзабітам ювелірне ремесло заборонено. Тутешні ювеліри — євреї.

Гасанові та його друзям майже не було чого розміщати в малесенькій світличці на другому поверсі караван-сарая, в якому двері всіх кімнат виходили на довжелезний балкон, що обвивався навколо всього просторого внутрішнього двору. Тож, нашвидку обтрусившись від пороху і трохи помившись, хлопці незабаром знову опинилися на подвір'ї, де панував неймовірний рейвах: раби відводили верблюдів, які ревли й пручалися, до камінних корит, куди інші чоловіки ледве встигали підносити велетенські бурдюки з водою. Серед цього галасу та сум'яття хлопцям неважко було непомітно зникнути. Вони влилися в гурт людей, що сунув крізь міську браму до караван-сараїв, щоб запропонувати прибулим усяку всячину.

Хлопці простували поміж торговців овочами, які везли на віслюках гранати та кавуни, поміж лимарів, позолотників, гаптарів і продавців цукерок, вуличних кухарів і корчмарів, торговців килимами, водоносів, продавців деревного вугілля, пекарів і сили-силенної просто цікавих, голодних підлітків-бідняків, котрі всюди гасають в пошуках якогось зарібку. Хлопці протовпилися межи кіньми, вершниками на віслюках, межи селянами, які пополудні поверталися до своїх далеких домівок, несучи в мішках і торбах рештки неспроданого товару.

А ось уже попереду велетенська, з вежами брама, розчинена навстіж до вузької, трохи крутої вулички з силою крамничок та людей. Людей стільки, наче тут сталося щось неймовірне.

Отже, хлопці в місті. Їх підхопила юрба, що плавом пливла вулицями. А незабаром вони опинилися під аркадою гарного ясно-білого базару з кам'яними, облицьованими в чисто біле, двоповерховими однаковими будинками, з-поміж яких в центрі височіла Джемаа, кайдова оселя.

На базарі вже починали згортати крам… Але хлопці хотіли ще сьогодні дістатися туди, нагору, звідки можна було б бодай оглянути велетенські комини дивовижних мінаретів.

Праворуч аркади, високо над терасуватим містом, вони вгледіли два мінарети й одразу без страху попрямували до них.

А й справді! Гасан, Карембу і Бабула зовсім не відчували страху. Вони ж бо йшли не в розвідку до цього тихого й мовчазного міста, з дивовижними, наче допотопними будинками, з грубелезними мурами, з глибокими темними підворіттями, які зловісно кліпали на спекотливий день своєю сутінню, що з неї будь-коли може гримнути загадковий постріл або вилетіти гострий ніж, націлений у твоє серце.

Друзі поспішали обережно й непомітно, не гаючи ані хвилини, розшукати у Великій мечеті когось надійного, хто б міг відвести їх до всемогутнього шейха Ель-Баби, що мешкав у сусідньому місті Меліцці.

Всі троє були вдягнені в подерті сорочки з сурового полотна та шаровари, а на головах мали бідні тюрбани. Так вони ні в кого не могли викликати підозри, поки чалапали долішньою частиною міста.

Але, щойно переступивши межу Долішнього й Горішнього, тобто Старого Міста, де замість бруківки вгору вели нескінченні сходи, чимдалі стрімкіші, хлопці враз Відчули, що тепер подорожуватимуть у цілковитій самотині.

Пройшовши хвилин п'ять угору поміж побіленими мурами осель, вони зустріли жінку, яка нечутно сходила вниз до міста. Тільки-но вона забачила хлопчаків, що мовчки спиналися сходами, як одразу ж збочила до найближчого будинку й притиснула чоло до муру. В цьому жесті не було ні страху, ні сорому — здавалося, жінка згадала, що саме час помолитися, і приклала чоло до муру.

Друзі пригадали, що між тисячами перехожих там, долі, вони не бачили жодної жінки. А тому що хлопці їхали з країни, де жінка мала більші права, ніж чоловік, то вони враз зупинилися й від збентеження не знали, що діяти.

Потім приглушено привітали її:

— Ар салам галаїк, я лелла, — наче перепрошували, що перешкодили їй іти нескінченними сходами.

Привіталися й до трьох старих у простих зелених тюрбанах хаджі, яких вони зустріли вже нагорі сходів.

Старі зупинилися, ніби присутність хлопчаків на такій височині міста була неймовірною, і тихо подякували. А потім ще довго дивились услід хлопчакам. Чому? Невідомо.

Може, друзі йшли забороненою вулицею? Чи, може, в будні тут не ходять до мечеті? А що, як