Марина та Сергій Дяченко - Скрут

Дівчинка не знала, навіщо її покликали. Яка від неї користь, повно ж дорослих жінок, умілих і готових допомагати; а вона стовбичить тут, волосся сторч, і не знає, куди себе подіти…

Мирний голос Великої Фа, який так м’яко лився, дивно заспокоював:

— От-от… Зараз покричи. Потім кричати не можна буде — напружуйся…

— 0-о-ой… А-а-а, мамо!

Дівчинка намертво сплела мокрі пальці.

— Ходи сюди, — сказала їй мати Вікі, якій не народжена ще дитина доводилася онуком. — Уже велика, треба й тобі подивитися, треба вчитись…

І дівчинка, мліючи, наблизилася.

Потім те, що відбувалося, пригадувалось їй довго й часто.

Змарніле, незнайоме обличчя Равари з волоссям, яке затопило всю подушку; кров на простирадлі, величезний, неначе брила, живіт, крик, від якого кров холоне в жилах. Дитина йшла ніжками вперед — якоїсь миті дівчинка побачила, як мертвотно сполотніла мати Вікі:

— Ти… рятуй Раварку, вона потім іншого народить… Не вийде він сам… Ні-і…

Ніздрі у Великої Фа роздувалися, руки в неї були по лікоть у крові, й скривавлені пальці стискали червоне яблуко:

— Стривай… Репетувати не квапся…

Дівчинка дивилася.

Велика Фа примовляла й шепотіла, звертаючись по черзі то до Равари, то до дитини; мати Вікі притримувала породіллі голову, а служниця стояла напоготові, подаючи Фа якісь страшні, прогріті на вогні інструменти. Дівчинка дивилася, мокра від поту, забуваючи дихати; по команді Фа мати Вікі подалася вперед, натискаючи ліктем Раварі на живіт:

— Ну, донечко! Ну, трішечки! Працюй, ну!

Дівчинка похитнулась і, щоб не впасти, схопилася за стіну. Равара глухо завила.

— Здрастуй, — раптом лагідно сказала Фа.

Дівчинка подалася вперед.

На руках у повитухи лежало червоне, мокре створіння з трубочкою пуповини; мить — і воно заволало, тонко, захлинаючись. Равара востаннє напружилася, випускаючи із себе ще щось — дівчинка не розгледіла.

Відразу всім знайшлася робота. Дівчинці тицьнули до рук глечик із теплою водою та звеліли поливати; вона вражено дивилася на людиноподібне створіння, на хробачка зі злиплим волоссячком на тім’ї, звислим обрізком пуповини й зморщеним багряним личком; потім вона зрозуміла раптом, що це хлопчик. Хлопчик, найсправжнісінький хлопчик, такий само, як Вікі, як Яр, він виросте й зробиться чоловіком…

Фа, схилившись, щось лагідно пояснювала Раварі; мати Вікі, скорчена, сиділа в головах:

— Ай, Фа… Ай, святі духи, що ж мені тобі зробити… Чим віддячити… Ногами ж ішов, думала, не розродиться…

Служниця вискаляла зуби, моторно загортаючи дитинку в приготовані пелюшки:

— А здоровий… А важкий… Що ви там казали…

Дівчинка мовчала.

Потім кімната якось відразу заповнилася людьми; Равара кволо посміхалася, Кааран плакав, розмазуючи сльози по обличчі, та все намагався вихопити дитину в служниці, яка його відганяла; на потилицю дівчинці опустилася тверда долоня:

— Молодець.

Вона підняла голову; Велика Фа дивилася серйозно:

— Не злякалася. Побіліла тільки, а так — нічого… Нічого страшного в цьому нема. Закон такий… Я от п’ятьох народила, так жоден до своїх дітей не дожив. Може, хоч Равариного хлопця доля збереже…

Усі діти так народжуються; дівчинка згадала криваве поле зі своїх кошмарів. Гори мертвих, покалічених чоловіків; кожного з них народила жінка. Народжувала отак, як Равара; якби вони тільки знали…

Вона схлипнула. Рука Великої Фа ласкаво, підбадьорливо поплескала її по зашийку.

* * *

Вечорами Ігарові здавалося, що ноги в нього зносились, стерлися до самісіньких колін. Його шлях укотре повертався до початку; він ішов, ніби мураха по яблуку — такою нескінченною здавалася провінція Ррок. Такою безнадійно нескінченною; стрічки рік, клаптяна ковдра ланів, тепер ще й передгір’я, зелені вершини, порослі лісом як ведмідь шерстю. Гостре каміння — ворог драних черевиків; місцеві жителі носять черевики за спиною на ціпку, бережуть дорогоцінне взуття, сміливо ступаючи по камінні босими мозолястими ножиськами, жорсткішими й за цей камінь…

І кожен зустрічний знає, у який бік іти до Печери. Знає, але зовсім не обов’язково скаже, а, швидше за все, насупиться, підозріливо блисне очима, плюне під ноги й мовчки продовжить свій шлях…

У передгірному місті Важниці живуть найкращі в провінції різьбярі по каменю. Ліс і камінь — ось чим тут промишляють, і від нелегкого життя обличчя тутешніх мешканців здаються дерев’яними, а душі — кам’яними…

А туди, де Печера, ніхто не ходить. Тільки ось Ігар не має іншої ради.

Дабат.

Печера виявилася насправді переплетінням багатьох печер — вода, яка струмувала тут століттями, промила в тілі гори великі порожнини неправильної форми; на єдиному шляху, який з’єднував Печеру з рештою світу, вдень і вночі стояв пост. Платня солдатам ішла з общинної скарбниці — селище Утока обтяжувало страшне сусідство. Селище не в змозі було ні Печеру прибрати кудись далі, ані саме забратися, поки ціле, — а тому просто платило воякам. Дорого платило, щоби жоден пацюк не міг прослизнути повз варту, хіба що в спеціальному закритому та обсмоленому візку, в супроводі лікаря й судді з міста Дневера, що славиться ремеслами…

Ось уже кілька годин Ігар лежав, не сміючи підняти голови.

Вартові не дрімали; миттєва неуважність на цьому рубежі могла обійтися надто дорого. Відомо ж бо, що в’язні Печери сплять і бачать, як би його більше здорових, вільних людей затягти до себе у смердючу могилу. Відомо й те, що навіть серед цих самих здорових трапляються часом божевільні, охочі проникнути в прихисток недуги й розшукати серед приречених батька чи сестру, дружину чи сина…

Ігар ішов до Печери по жінку на ймення Тіар.

Коса баба, що жила в останньому будинку над шляхом, зберігала безліч таємниць. Вона єдина сміла наближатися до обсмоленої карети, яка вкотре везла чергову жертву хвороби до місця ув’язнення й неминучої смерті; вона єдина не боялася зарази, тому зберігала в пам’яті імена в’язнів, а в хаті — й деякі дрібні речі, котрі можна простромити в шпарину.

Баба взяла з Ігара три золоті монети й повідомила, що перстень із зеленим камінчиком належав колись жінці на ім’я Тіар — так, у всякому разі, це ім’я розчула баба. Жінка викинула перстень, аби він став знаком для її родичів, які, можливо, розшукують нещасну; Ігарові та дрібничка не сказала нічого. Він визначив лише, що в жінки, яка носила перстень, були тонкі пальці.

Тепер він лежав у кущах, не насмілюючись поворухнутися; у перстеник із зеленим камінчиком було проведено мотузочку, й Ігар постійно відчував, як вона тре шию.

Сторожів було троє; зараз один із них оглядав околиці з кам’яного гребеня, що слугував ніби кордоном між світом живих і світом Печери. Стражник стояв у мальовничій позі, спираючись