Марина та Сергій Дяченко - Скрут

не хотіла повертатись і, звичайно, їй почулося. Тут її нема кому гукати. Тут більше ніхто не заговорить із нею з гілля...

— Чого ти так дивишся?

Небо зараз обвалиться, мов стеля. Гілки ляжуть їй на плечі, вчавлять у землю, мов хробака...

...Чому вона повірила?! Чому обдурила себе? Навіщо?!

— Ти плачеш?

Вона зробила зусилля. Ох, як боляче; в свята ковалі на ярмарках змагаються, хто дужчий, гнуть крицеве пруття й вергають важкі каменюки так, що очі вилазять із орбіт. А себе опанувати складніше, ой, складніше, ніж переломити підкову...

Вона посміхнулася — заболіли щоки:

— Я... Туман. Красиво... А як...

Вона ледь не спитала, як він почувається.

— Ти не образилася, що я так неввічливо обірвав нашу розмову? Ту, що ти завела, про павуків, га?

Він усе зрозумів.

У неї заніміли ноги. Як уві сні, коли хочеться бігти, а туман плутається, захльостує коліна... джгутом...

Тримати посмішку! Будь-що-будь тримати посмішку. Не виказувати слабкості, не виказувати страху, він нічим не доведе, єдиний доказ її провини — її сум’яття...

— Ні, — здається, голос у неї звучав доволі рівно й мило. — Навряд... у наших з вами стосунках доречний сякий-такий етикет...

Просто перед очима в неї раптом змалювалися обриси його величезного, огидного тулуба. Нібито раніше він соромився чи жалів її, а тепер не соромиться й не жаліє. Добре, хоч сонце ще не зійшло...

— Ну чому ж, — він, здається, роздумував. — Етикет буває корисний у всьому... Зрештою, етикет можемо встановити самі. У широкому значенні етикет; із правилами поведінки й... покараннями за невиконання таких. Га?

Дедалі світлішало; їй здавалося, що вона розрізняє його голову. Що обабіч цієї нудотної пики здригаються два вигнуті відростки, які в мініатюрі повторюють кінцівки. Що між ними...

Не замружуватися! Її слабкість — визнання її провини. Можливо, він умре ще... можливо, його смерть настане пізніше, треба тільки виграти час...

Вона дивилася прямо перед собою, зусиллям волі змушуючи жахливі обриси розпливатися перед очима. Кожна гілочка двоїлася; на місці співрозмовника манячіло щось безформне й сіре. Випадково, мигцем, здивовано зрозуміла: оформляти свої думки в такі слова належить хіба що церемоніймейстерові. І ще вчителеві гарних манер... Яке безглузде поєднання — законодавець етикету сидить у темних кронах, і...

Це що в нього? Що це?!

Вона не витримала. Провела кулаком по обличчі — ледь не вичавила власних очей. Закліпала, начебто витрушуючи смітинку:

— Зараз... я...

Над головою в неї рипнув смішок:

— Авжеж. Я почекаю. Тепер я дуже довго буду твоїм співрозмовником. Тобі набридне.

Ілаза зламалася.

Ноги в неї підігнулися; вона впала спершу на коліна, а потім ниць на траву, затуляючи руками голову, начебто бажаючи вгвинтитися в землю, мов дощовий хробак. Роса промочила їй вії, заповнила брак сліз, які знову чомусь не бажали пролитися. Нудотний страх, який охопив її, не був більше страхом жертви; так бояться злочинці, яких ведуть на ешафот. Ті самі, які усвідомили вже свою провину...

— Уставай.

Вона щільніше втислася в траву.

Присутність. Близька-близька; тріск сукні на спині. Вона хотіла благати пощади — але горло не корилося, зсудомлене.

Укус ґедзя. Різкий сильний біль.

«Коли вони паралізовані, отрута, розкладаючись, діє повільно... Кров стає вже не кров’ю, а зовсім іншою рідиною... А тіло...»

Сльози нарешті зглянулися над Ілазою і ринули, заливаючи обличчя. Вона лежала, чіплялася обома руками в землю, з жахом дослухалася до власного тіла й закликала смерть. Ту, котра швидша…

Потім стало тепло.

Пальці, які шматували траву, потроху розтислися. Сльози текли й текли; Ілаза з останніх сил стискала зуби, намагаючись зібрати волю для боротьби з муками, які прийдуть слідом за теплим пульсуванням; муки знущалися з неї та все не приходили.

Час зупинився; тепер вона лежала на боці, ні про що не думаючи, дивлячись прямо перед собою. Час від часу, долаючи сонне заціпеніння, намагалася поворухнути пальцями — тіло слухалося. Параліч не наставав.

Потім їй зробилося байдуже. Кінчиком язика вона злизала останню, самотню, холодну сльозу, переривчасто зітхнула й провалилася в сон.

Розділ восьмий

* * *

Круглий живіт Равари виріс мов гора; Кааран, її молодий чоловік, ходив щасливий і стурбований. Одного разу після вечері, коли Равара вже важко пройшла в спальню, Велика Фа зупинила дівчинку в дверях:

— Як телята народжуються, бачила?

Дівчинка дивилася, не розуміючи. Потім кивнула.

— Не сьогодні-завтра, — Фа замислено подивилася вслід Раварі, — народжувати будемо… Покличу тебе. Поможеш.

Із цими словами баба вийшла, а дівчинка, налякана та збентежена, ще довго стояла, не рухаючись, у спорожнілому коридорі.

Пологи почалися на світанку.

Ще з пізнього вечора перед будинком горіло багаття, у якому курів риб’ячий камінь; двері Равариної спальні позначено було медом — щоб привернути добрих духів, які сприяють породіллям. Три молоді жінки з підкладеними спереду під сукні подушками трикутником сиділи посеред подвір’я — щоб лихі духи, якщо тим схочеться втрутитись, якомога довше не могли відшукати справжню породіллю. Дівчинка, напружена й похмура, гаяла час у товаристві Ліль і хлопчисьок, поки чорнобрива служниця із блискучими збудженими очима не прийшла по неї:

— Пані Фа кличе…

Ліль і хлопчиська дивилися серйозно й трохи заздро; дівчинка перевела подих, обсмикала сукню й пішла.

У спальні Равари кричали. Ледь вона зачула цей лемент, миттю вкрилася холодним потом; служниця наполегливо підштовхнула її до намазаних медом дверей:

— Іди…

Вона затремтіла — але ввійшла.

Тут були мати Вікі й літня служниця в білому фартусі; Великої Фа дівчинка спочатку не побачила й не зрозуміла навіть, кому належить лагідний, незвично м’який голос:

— Десять білих голубів із далеких із полів принесуть тобі дарів, принесуть тобі дивин, принесуть тобі добра… Десять чорних лебедів, віднесуть лихі муки, віднесуть біль і хворість, повз нас, повз нас проносьте… Слухай мене, дівонько, слухай баби, я п’ятьох народила, я поганого не пораджу…

— Не можу більше… Ой… не в-ви…

— Зараз він вийде вже. Зараз яблучком поманимо — і випливе радість наша… Яблучко зберегли, зберегли в соломі, зараз поманимо дитинку… Відпочинь. Хвилинка є — відпочинь…

Дівчинка стояла, заворожена. Їй видно було тільки зігнуту спину старої — і голе тонке коліно, забруднене кров’ю. Голос Великої Фа лився, перетікав, неначе струмок:

— На високу на гору будемо, люба, сходити… Пиріями, корчами, яром, кропивою… Треба вище піднятися, щоби крильця розпростати… Не зараз. Я скажу, коли… Відпочинь.

— Не в-ви…

— Усі дітки так народжуються. Пусти його в світ, він теж хоче на травичку… Потерпи ще трохи, вже менше лишилося, ніж було… Що