Марина та Сергій Дяченко - Скрут

на спис, і на тлі призахідного неба здавався статуєю з позеленілої міді; другий складав невеличке багаття, а третій, щось меланхолійно жуючи, уважно розглядав той самий чагарник, де якраз і причаївся Ігар.

— Нічка така буде, що змерзнемо, — повідомив той, що вовтузився біля багаття. Той, що стояв на гребені, не відповів нічого; той, що жував, знехотя відірвав погляд від Ігарового прихистку:

— Ну…

За увесь час, який Ігар провів у криївці, він нічого, крім «ну», виговорити не спромігся.

— А Феодула народила, — знову повідомив той, що палив вогнище. Виструнчений на гребені повільно повернув голову:

— Від тебе?

— А хто його зна, — той, що був біля вогнища, здається, зрадів, що розмову підтримали. — Хто їх, цих бабів…

Той, що жував, смачно сплюнув:

— Н-ну…

Знову зависла тиша; Ігар відчував, як мураха, що залізла в холошу, повзе вгору по нозі, як гострий камінь впинається в живіт і як тарабанить, жадаючи вирватися з грудей, його власне серце; найбільшого клопоту завдавали комарі, які надсадно дзеленчали та жерли, жерли, жерли…

Печера була ідеальною в’язницею. Усі спроби пролізти до неї в обхід цього шляху зазнали невдачі; іти ж повз трьох невсипущих сторожів було б і зовсім божевіллям. Особливо людині, за чию голову дають нечувану суму — двісті золотих монет…

Той, що стояв на гребені, змінив позу. Голосно зітхнув, поколупав у носі.

— Щось вони сьогодні… Тихо. І димків не видно майже… — він кивнув у бік невидимої Ігару Печери. Той, що вовтузився біля багаття, радісно затрусив головою:

— Хоч би передохли усі швидше… Я б їх, слово честі, хоч із жалощів повбивав би — ніж отак їм заживо гнисти…

— І нам тут стирчати, — похмуро додав вартовий з гребеня. Той, хто жував, меланхолійно знизав плечима:

— Ну…

Він знову обвів чагарник уважним поглядом; Ігар втиснувся в землю, коли побачив, як він підводиться, спльовує нарешті свою жуйку, кладе меча поряд із арбалетом, який лежить поряд, потягається та рушає просто до Ігарової схованки.

Насилу витримав. Ледь не підхопився, щоб сторчголов кинутися світ за очі; витримка добре йому прислужилася, бо стражник не дійшов до нього якихось кілька кроків, зупинився, розпустив пояс і сів оправлятися. Добре сів. Ґрунтовно.

Ігар затамував подих. Рука його судомно мацала той гострий камінь, який завдавав стільки страждань.

Невідомо, чи вирізнявся стражник гострим слухом, зате Ігар умів за потреби рухатися безгучно. Це було, мабуть, єдине вміння, за яке Отець Розбивач заслужено його хвалив.

Удар дався нелегко — однак вийшов навіть вдалішим, ніж можна було розраховувати; стражник звалився без єдиного звуку. Ігар сподівався, що він не надто скалічив бідолаху. Це було б негуманно й необачно — йому ж іще назад повертатися…

На відкриту місцину він вийшов теж відкрито. Перший стражник із гребеня милувався заходом сонця й спостерігав водночас за поселенням вигнанців; другий любовно підкладав у вогонь сухі, дрібно наламані гілочки. Відблиск полум’я лежав на його обличчі, надаючи цій буденній фізіономії мало не царствену шляхетність.

— Комарів годував? Дупа, мабуть, свербить?

Це був м’який дружній гумор; на розпалювача саме повернувся дим, він крізь зуби вилаявся та заходився терти їх кулаками.

— Н-ну… — хрипко зронив Ігар.

— Нє, — повідомив спостерігач із гребеня. — Не передохли ще… Ген димок бачу… Аго-о-ов!!!

Ігар уже біг.

— Це… Це що?! Стій! Стій, зараза, вб’ю!

Дорога за гребенем круто збігала вниз; Ігар зістрибнув і присів за каменем, даючи змогу арбалетній стрілі безсило просвистіти над головою. Униз, у царство смерті, сторожа не піде, не зважиться…

— Сті-ій!

Ще одна стріла клюнула камінь. Ігар стрибнув, перекотився, сховався за великою розтрісканою брилою, перечекав, поки дві стріли майже одночасно свиснуть поряд із його обличчям — і перекотився знову, опинився біля глибокої кам’яної розпадини, зіскочив у темряву, боляче збив коліно. Нагорі кричали й лаялись, але Ігар знав, що стражники йому більше не страшні.

Точніше, тепер йому страшні не стражники.

Земля тут нагадувала кепсько випечений хліб, ніздрюватий і сірий; десь унизу тихенько дзюркотіла вода. Ігар пробирався майже в цілковитій темряві, обходив світлі брили й чорні нори, які вели в підземелля. Час від часу до запаху вогкості домішувався кислий дух диму. Печера жила.

Перстеник із зеленим камінчиком, засилений у мотузочку на шиї, погойдувався в такт крокам; про що думають ці нещасні, коли чорна карета гуркотить по камінні їхнього останнього шляху? Скільки вони живуть тут, перш ніж гнилизна, яка неквапом пожирає їхні тіла, дістається до серця й мозку?

Він зупинився. Вітер приніс новий запах — нудотний сморід падла; Ігар відчув, як слабшають ноги. Дивно, але думка про те, що він може залишитися тут назавжди, прийшла до нього тільки зараз. Уперше — зате як виразно й владно!

Попереду, в кам’яній западині, йому здався рух. Шерех; начебто купа ганчір’я ожила та намагалася підвестись. Ігар щосили зціпив зуби — безформна купа, ледь помітна в темряві, поквапилася забратись йому з дороги. Вона дуже квапилася, й це супроводилось безліччю ледь чутних дивних звуків — сопіння, хрипкий подих, вологе ляпання…

По тому знову запала тиша. Над Печерою низько схилилася зірка, яка збиралась уже зайти, Хота. Він перевів подих.

Не слід було цього робити. Не слід було з доброї волі сюди лізти, в цю жадібну слиняву пащеку хвороби… Тепер Ігарові здавалося, що він уже відчуває перші симптоми. Щоки німіють, пальці сверблять і відмовляються коритись…

Далі він побачив світло. Вогник метнувся, зник, з’явився знову; із-за кам’яної брили вигулькнула спочатку тонка запалена скіпка, а потім і рука, що її стискала — грудка м’яса з короткими відростками. Ігар затримав дихання.

Істота була, здається, жінкою. Милосердна темрява майже цілком приховувала її обличчя; час від часу тьмяне світло вихоплювало з мороку плетиво оголених м’язів на позбавлених шкіри щоках. Ігар відсахнувся.

Якийсь час жінка мовчки розглядала його; затягнуті слизом очі часто кліпали. Рука Ігарова сама намацала на шиї перстень із зеленим каменем.

— Кра… сунчик, — промовила жінка презирливо. Ігар не здивувався б, якби з її вуст зірвалося невиразне хрипіння — та голосові зв’язки жінки майже повністю збереглися. Інша річ губи — напіврозкладений рот насилу вимовляв слова:

— Кра… асунчик. Що ж… іди, я тебе… при… голублю.

Вона зробила крок уперед, розкрила обійми; відступаючи, він уперся спиною в кам’яний виступ. Одного дотику до цієї плоті достатньо. Ходить поголос — одна краплинка слизу — і можна вже не вибиратися назад. Впокоритися зі своєю долею, день при дні спостерігати, як облазить шкіра та відвалюються пальці…

Він чекав, що жінка зупиниться, але вона йшла, й оголені