Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Ізабель, то третьою. Але Ізабель ми фактично втратили ще два роки тому, тож на те можна було не зважати.

На Джона зникнення Чарлі вплинуло сильніше, ніж раптовий від'їзд Ізабель. Так, Чарлі був ексцентричним і дивакуватим відлюдником, але ж він був господарем маєтку. Чотири рази на рік, після шостого чи сьомого нагадування, Чарлі нашкрябував свій підпис у належних паперах, і банк надавав гроші, необхідні для продовження розміреного життя Енджелфілду. І ось тепер Чарлі зник. Що ж з ними всіма буде? Де вони тепер братимуть гроші на життя і плекання хазяйства?

Джонові довелося пережити кілька жахливих днів. Він наполіг на тому, щоб прибрати у дитячих кімнатах.

— Інакше всі ми похворіємо.

І він сумлінно прибирав, а коли несила вже було терпіти сморід, вискакував надвір і сідав на східцях ганку, хапаючи ротом свіже повітря так судомно, наче щойно мало не потонув.

Вечорами Джон подовгу купався, стираючи при цьому цілий брусок мила. Він відшкрябував шкіру так, що вона аж рожевіла. Ніздрі — і ті Джон вимивав з милом.

А ще він куховарив. Ми вже помітили, що бабця, готуючи їжу, стала часто забуватися. Овочі розварювалися до кваші, а потім пригоряли до каструлі. З деяких пір запах підгорілої їжі оселився в нашому будинку.

І ось одного дня ми застали в кухні Джона. Його руки, зазвичай чорні від землі, тепер мили у раковині жовтошкірі овочі, чистили їх, пересували накривки каструль на плиті. Уперше за довгий час ми наминали справді смачне м'ясо та рибу з овочами, пили міцний гарячий чай. Бабця ж сиділа в кутку на кріслі і, здавалося, не зовсім добре розуміла, що куховарити — загалом її обов'язок.

Після прибирання і миття посуду вони з Джоном сиділи за кухонним столом і говорили. Клопоти садівника були одні й ті самі: що їм тепер робити? з чого жити? що з ними всіма буде?

— Не клопочися, він же має колись вийти! — заспокоювала його Хазяйка.

— Вийти? — Джон зітхав і скрушно хитав головою. Це він уже чув. — Його там немає, бабцю. Він зник, ти що, забула?

— Зник? Та годі тобі! — вона недовірливо хитала головою і сміялася, наче Джон пожартував.

Коли місіс Дюн почула про зникнення Чарлі, в її пам'яті не знайшлося місця для цього факту; коридори, проходи і глибокі колодязі її свідомості вже зробилися ветхими і в багатьох місцях зруйнувалися. Узявшись за один кінець думки, вона йшла за нею крізь зяючі отвори у стінах, зісковзувала в тунелі, що розверзалися під ногами, і раптом здивовано зупинялася: «А що це було, га? А може, мені просто здалося…» Замислившись про Чарлі, замкнутого в дитячій кімнаті, охопленого горем через смерть своєї коханої сестри, Хазяйка, сама того не усвідомлюючи, провалилася в чергову пастку і наштовхнулася на спогад про Джорджа, батька Чарлі, який після втрати коханої дружини замкнувся у бібліотеці й поринув у своє невимовне горе.

— Я знаю, як його звідти витягти, — сказала бабця і по-змовницькому підморгнула. — Я принесу йому дитя. Ця хитрість обов'язково спрацює. Ось просто зараз візьму і принесу йому Ізабель.

Джон не став їй пояснювати, що Ізабель померла, бо на обличчі Хазяйки знову б з'явився отой напівзасмучений-напівзацікавлений вираз і вона б укотре стала питатися, що до чого.

— У психлікарні? — вигукнула б Хазяйка ошелешено. — А чому ж мені ніхто не сказав, що Ізабель забрали до психлікарні? Бідолашний її батько! Він же в ній душі не чує! Ця звістка його вб'є!

І після цього вона б знову на довгі години поринула у зруйновані коридори пам'яті, побиваючись через минулі трагедії, наче вони сталися вчора, і не звертаючи ані найменшої уваги на біди сьогоднішні. Джон уже багато разів був свідком саме такої реакції з боку Хазяйки і не бажав її повторення.

Місіс Дюн повільно підвелася зі свого крісла і, потерпаючи від болю в ногах, потихеньку почовгала до дитини, яка за ті роки, що випали з її пам'яті, вже встигла вирости, вийти заміж, народити двійнят і померти. Джон не став зупиняти Хазяйку. Усе одно бабця забуде, куди йшла, перш ніж дійде до сходів. Тому він лише подивився їй услід, поклав голову на руки і глибоко зітхнув.

Що ж робити? Як бути? З Чарлі, з Хазяйкою — з усім?

Наприкінці тижня кімнати Чарлі було вичищено, а в результаті тривалих Джонових роздумів з'явилося щось схоже на план дій, точніше, на план бездіяльності. Про Чарлі не надійшло ніяких звісток — ні зблизька, ні здалеку. Ніхто не бачив, як він пішов, ніхто за межами будинку не знав про його зникнення. І навряд чи когось поза Енджелфілдом це обходило.

«Чи зобов'язаний я, — міркував Джон, — інформувати кого-небудь про зникнення Чарлі? Наприклад, лікаря або правозаступника? Ні, не зобов'язаний».

І чим більше він розмірковував, тим більше переконувався, що робити цього не зобов'язаний. Хіба ж хазяїн не має права піти з дому на свій розсуд і не сповіщати про це своїх слуг? Джон вирішив не розповідати лікареві, бо нічим добрим це б не скінчилося. Варто лише пригадати, до чого призвела попередня поява Модслі в маєтку! Стосовно ж правозаступника… Тут було про що поміркувати.

Якщо Чарлі не повернеться, то хто ж зніматиме гроші з його банківського рахунку? Джон здогадувався, що коли відсутність господаря затягнеться, то до правозаступника звертатися таки доведеться; одначе… Джонове небажання звертатися до послуг містера Ломакса можна було пояснити. Роками мешканці Енджелфілду жили, повернувшись спинами до зовнішнього світу. Естер була єдиною сторонньою людиною, що проникла у їхнє середовище, і наслідки цього проникнення були катастрофічними. Крім того, Джон мав інстинктивну недовіру до правозаступників. Садівник не мав нічого конкретного проти самого містера Ломакса, котрий, з якого боку не поглянь, здавався пристойним і розумним чолов'ягою; тим не менш Джон не важився довірити вирішення родинної справи членові професійного об'єднання, яке заробляло тим, що пхало свого носа у приватні справи інших людей. А якщо про зникнення Чарлі дізнається увесь загал — а це неодмінно станеться, бо дізналися ж люди якось про його дивацтва! — то чи обмежиться правозаступник своїм підписом під банківськими паперами Чарлі, щоб Джон та Хазяйка мали змогу оплачувати рахунки з бакалійної крамниці? Ні, не обмежиться. Джон-копач знав про правозаступників достатньо, щоб розуміти: все не так просто. Садівник аж насупився, уявивши, як до них заявиться містер Ломакс і почне відчиняти усюди двері, нишпорити по гардеробах і буфетах, заглядаючи у кожний темний закуток і приглядаючись до кожної ретельно приховуваної таємниці Енджелфілду. І кінця