Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

class="p1">Він не став грюкати у двері — який сенс? Натомість садівник зійшов до сараю і знайшов там шматок деревини достатньо міцний, щоб його можна було застосувати як таран. На звук, із яким цей таран гамселив у дубові двері, на скрегіт металевих засувів, що їх Джон потужними ударами збивав з дерев'яного одвірка, збіглися всі ми — і навіть Хазяйка.

Коли розбиті двері впали, з кімнати вирвався такий жахливий сморід, що Еммеліна і бабця ледь не попадали. Джон — і той прикрив рукою рота і помітно зблід.

— Не заходьте, — наказав він нам, а сам увійшов до кімнати.

Та я все одно пішла за ним, тримаючись на відстані кількох кроків.

Ми обережно переступали через залишки гнилої їжі на підлозі, здіймаючи у повітря рої мух. Чарлі жив як тварина. Брудні запліснявілі тарілки валялися скрізь: на підлозі, на кам'яній полиці, на кріслах і на столі. Двері до спальні були прочинені. Кінцем поліняки, яку він використовував як таран, Джон обережно штовхнув двері.

Зі спальні вискочив настрашений кіт; проскочивши між наших ніг, він хутко зник.

Перед нами постала жахлива картина. Килим на підлозі вкривала засохла, засиджена мухами скоринка блювотиння. На столі біля ліжка лежали зім'яті й закривавлені носові хустки та бабусина штопальна голка.

Ліжко було порожнє. Чарлі там не було. Були тільки до огиди брудні простирадла та ковдри, заляпані кров'ю й нечистотами.

Ми стояли мовчки, намагаючись не дихати, але дихати все ж доводилося, тож ми вдихали через рот, і важкий, відразливий сморід застрягав у наших горлянках, збуджуючи нудоту. Джон хутенько проскочив до ванної кімнати, щоб відчинити кватирку. Не встигла я прослизнути за ним, як усе моє тіло вкрилося холодним потом. Унітаз був у жахливому стані. Нечистоти переливалися через край. Джон різко відсахнувся і наскочив би на мене, якби я сама не зробила двох кроків назад: він побачив ванну. Її переповнювало темне місиво з екскрементів та сечі. Неописанно мерзенний запах погнав нас із Джоном до дверей, через рої мух і засохле щуряче лайно, вниз сходами — і вигнав аж надвір.

Мене знудило. На зеленій траві галявини моя жовта блювотина здавалася свіжою, чистою і зовсім не огидною в порівнянні з тим, що я щойно бачила.

— Нічого, все минулося, — сказав Джон і заспокійливо поплескав мене по спині, однак я відчула: рука його й досі тремтить.

Хазяйка хутенько причовгала до нас через галявину. На її обличчі читалося запитання. Але що ми могли їй відповісти?

Так, ми бачили кров Чарлі. Ми бачили його екскременти, сечу й блювотиння. Але самого Чарлі ми не бачили.

— Його там немає, — сказали ми бабці. — Він зник.

* * *

Я повернулася до своєї кімнати й замислилася. Звісно, зникнення Чарлі було непередбачуваним поворотом подій. Воно змусило мене згадати про альманахи і про химерну абревіатуру ОСС.

Але з'явився ще один аспект.

Чи здогадалася міс Вінтер, що я щось помітила? Зовні я ніяк не відреагувала. Але я відзначила: сьогодні міс Вінтер уперше мовила «я».

…у своїй кімнаті на таці поряд із бутербродами я знайшла великий брунатний конверт.

Містер Ломакс надіслав відповідь на мого листа з першою ж поштою. До його стислої, але люб'язної записки додавалися копії контракту Естер (я переглянула їх і відклала) і лист-рекомендація від якоїсь леді Блейк з Неаполя, яка схвально відгукувалася про здібності міс Барроу. Та найцікавішим був лист, написаний рукою самої чудодійниці Естер.

Шановний докторе Модслі!

Я вдячна вам за пропозицію найму, яку ви мені так люб'язно зробили.

Я із задоволенням заступлю на означену посаду в Енджелфілді з дев'ятнадцятого квітня, як ви і пропонували мені.

Наскільки мені відомо, поїзди ходять лише до Бенбері. Якщо можете, порадьте, як дістатися звідти до Енджелфілду. На станцію Бенбері я прибуду о десятій тридцять.

Щиро,

Естер Барроу

У чіткому почеркові Естер відчувалася рішучість, нахил букв був однаковим, а заокруглення — плавними і м'якими. Самі ж літери були середнього розміру: достатньо великими для розбірливості і достатньо маленькими для економії паперу та чорнила. Не було жодних завитків, кружалець та інших прикрас. Кожна літера «випромінювала» відчуття порядку, врівноваженості і пропорційності. Це був хороший, вправний і чистий почерк. Це була сама Естер, втілена у літери і слова.

А у верхньому правому кутку зазначалася її лондонська адреса.

«От і добре, — подумала я. — Тепер я тебе неодмінно знайду».

Я простягла руку по папір і перш ніж записати черговий фрагмент розповіді міс Вінтер, написала листа до знавця генеалогії, якого порекомендував мені батько. Лист вийшов досить довгим: мені довелося спочатку пояснити, хто я, бо навряд чи цей фахівець знав, що в містера Лі є донька; довелося також побіжно торкнутися теми альманахів, щоб виправдати свою претензію на його робочий час; а ще довелося перелічити все, що я знала про Естер: Неаполь, Лондон, Енджелфілд. Попри великий обсяг, зміст мого листа був простий: знайдіть її!

Після Чарлі

Міс Вінтер ніяк не відреагувала на моє спілкування з її правозаступником, хоча я була певна, що її про це поінформували. А ще я була певна, що цих документів ніколи не надіслали б мені без її згоди. Не знаю, чи здалися їй мої дії хитрістю, проти якої вона мене застерігала і до якої так несхвально ставилася, але мені міс Вінтер ані словом щодо цього не прохопилася. Увечері того самого дня, коли я написала листа до фахівця з генеалогії, письменниця просто поновила свою розповідь з того місця, де її перервала, наче про жоден поштовий обмін інформацією їй відомо не було.

* * *

Чарлі став другою втратою, а якщо рахувати