Джорджіна Говелл - Королева пустелі

він би все одно мав знати правду. Очевидно, його, як і Бессама, за порадою якого Ґертруда також зверталася, надто сильно цікавили гроші англійки. Скоріше за все, вони обидва думали, що міс Белл, безперечно, вирішить повернутися назад задовго до того, як добереться до Неджда. Ясна річ, відмовити її від затії було б надзвичайно важко, однак далі Ґертруда звертається до Г’ю, наче розбещене дитя, яким завжди була. Вона пише так, ніби його відмова змусила б її повернутися додому на першому ж пароплаві; однак Ґертруда чудово знала, що завжди може обвести батька навколо свого маленького пальчика: «Сподіваюся, Ви не скажете мені „Ні”. Хоча це навряд, тому що Ви у мене настільки любий таточко, що ніколи не відмовляєте навіть найбільш обурливим моїм вимогам... Мій найдорожчий найулюбленіший таточку, не думайте, що я божевільна чи безрозсудна, і завжди пам’ятайте, що я люблю Вас більше, ніж це здатні передати слова».

Ґертруда добре знала, як правильно потрібно організовувати караван, однак він у неї ще ніколи не був аж настільки детально продуманим. Ґертруді знадобилося сімнадцять верблюдів, які б у середньому коштували по 13 фунтів стерлінгів разом з сідлом та мотузкою-поводом. «50 фунтів я повинна витратити на їжу, — записала Ґертруда до свого щоденника, — ...і ще 50 фунтів на різноманітні подарунки, як, наприклад, накидки, куфії, бавовняний одяг і т. ін.». За порадою Бессама, вона візьме з собою 80 фунтів, а 200 фунтів дасть представнику Рашидів як акредитив, що давав їй змогу повернути цю суму в Хаїлі назад. Підбиваючи всі свої витрати, вона не очікувала побачити суму в бої фунт. Ґертруді знадобиться вдвічі більше грошей, ніж вона взяла з собою, а це означало, що доведеться попросити батька перерахувати гроші через Османський банк. 28 листопада вона відправила телеграму додому з проханням передати 400 фунтів — досить значна сума, яка на сьогодні становила б 23 000 фунтів — а тоді швидко повернулася назад до готелю, щоб написати довгого листа з поясненнями: «Я не прошу Вас подарувати мені ці гроші. На цю подорож я насправді використовую весь свій дохід за наступний рік, але якщо я потім сяду й напишу про це книжку... я не бачу жодної причини, чому можу не повернути назад витрачене... Пустеля цілком спокійна, тож у мене не має виникнути жодних складнощів, щоб дістатися до Хаїля — це столиця Ібн аль Рашида».

Той факт, що у своєму листі Ґертруда пояснювала значення Хаїля, говорило лише про те, як мало вона розповідала батькові. Г’ю, як завжди, детально вивчав мапи у раунтонській бібліотеці, тримаючи у руці останній лист від Ґертруди. Він знав рівно стільки, скільки цього хотіла Ґертруда.

Як і завжди, вона вилила душу своєму дорогому домнулу, який був одним із небагатьох, кому Ґертруда могла писати про Доті-Вайлі: «Може, це й не найкраще рішення, але, я думаю, що варто спробувати. Як я вам уже казала, це я в усьому винна, але від мого зізнання наше спільне нещастя меншим не стало. Однак зараз я від цього віддаляюсь, а час, як відомо, позбавляє навіть найбільш пронизливого болю». Звалюючи на себе відповідальність за всі нещастя, Ґертруда насправді була нещирою. Скоріше за все, вона знала про Валентинову прив’язаність та повагу до неї, а тому все трішки прикрашала. Ґертруді було б ніяково пояснювати, що кохання всього її життя залишається зі своєю дружиною. Очевидно, їй було легше робити акцент на тому, що, зрештою, було нічим іншим, як правдою — вона вирішила відступитися від подружньої зради.

А тим часом Ґертруда обговорила з Мохаммедом майбутній маршрут. До обов’язків Аль-Мараві входило керувати її персоналом і стежити за тим, щоб весь екіпаж був у порядку; тому він збирався вести її через пустелю Гамад та непоміченою на мапі частиною пустелі Нефуд. На фотографії, яку зробила Ґертруда, Мохаммед сидить по-турецьки на землі, тримаючи в руках складчастий телескоп, і з великим зацікавленням дивиться в об’єктив фотоапарата з-під своєї білої куфії. Це — «чоловік, якого мені слід було обрати», — вважала Ґертруда. Того вечора він супроводжував її на вечерю до Майдану, місцевого базарного кварталу, де мандрівниця мала зустрітися з Рашидом і віддати йому 200 фунтів стерлінгів. За Ґертрудиним описом Рашида, він, можна сказати, уособлював вісника поганої долі; здавалося, вона мала передчуття небезпеки, яка чекала в Хаїлі:

«Допитливий юнак, дуже високий і худий; одягнений у вишиту золотом накидку, а голова покрита рясно прикрашеною золотом мантією з верблюжої шерсті, яка затіняла його підступне вузьке обличчя. Він відкинувся на подушках і майже не піднімав своїх очей; голос його звучав тихо й повільно... юнак розповідав чудесні історії про сховані скарби, стародавні статки й таємничі писання...Чоловіки, що стояли з обох сторін від мене, слухали його оповідки і час від часу бубніли собі під ніс: „О, Милосердний, о, Всюдисущий!” Під кінець ми разом повечеряли, а тоді... а тоді ми всі разом повернулися назад на електричному трамваї!».

Чекаючи на гроші від батька, Ґертруда разом з Мохаммедом купили верблюдів і найняли погоничів; також вона поповнила свій службовий персонал усміхненим темношкірим африканцем Феллахом і першим у їхній команді рафіком з племені Гіяд. Наймаючи рафіка, мандрівники отримували союзника, чиє оплачене дружнє спілкування захищало від нападу з боку представників їхнього племені. Зустрічаючи на своєму шляху безліч різних племен, Ґертруді доведеться наймати один за одним цілі десятки, а може, й більше рафіків.

Ґертруда обійшла безліч східних базарів, намагаючись сторгувати ціну на різноманітні подарунки, які полегшили б її шлях через пустелю. Вона хвилювалася за Фаттуха, який, як вона помітила, почувався не зовсім добре. Ґертруда й думати не хотіла, що їй доведеться йти без нього, однак уже почала припускати, що Фаттух підхопив малярію. Їхній наступний похід вона відклала на декілька днів, та за цей час Фаттухові стало настільки гірше, що Ґертруда боялася, щоб це не був тиф. Залишаючи Фаттуха вдома на його дружину, Ґертруда вирішила рушати без нього. А він мав наздогнати її по дорозі. Саме через домовленість зустрітися з Фаттухом, вона була вимушена змінити запланований маршрут. Зараз же Ґертруда збиралася обійти гори Друз, рухаючись на північний схід від Мертвого моря, а тоді направитися до станції Азіз, де, як вона сподівалась, її мав зустріти Фаттух. До того часу він мав три тижні на одужання.

Перед самим відправленням Ґертруда отримала листа від Діка. «Цікаво, де Ви зараз у тій великій пустелі? — запитував Дік, не знаючи, що їй довелося трохи відкласти подорож.