Джорджіна Говелл - Королева пустелі

— Коли я повернуся до Лондона, мені бракуватиме Вас більше, ніж зазвичай... Я навідаюся до пані Белл». Як і завжди, Дік поперемінно зістрибував з однієї теми на іншу, пишучи у властивій йому риторичній манері, до того ж досить розпливчасто. Такий стиль, напевно, для Ґертруди був справжньою мукою. «Чи могли би ми бути чоловіком та жінкою, яких створив одне для одного Бог, і бути щасливими? Я знаю, що б Ви відчували, що б робили, а що ні — і все ж Ви не знаєте, на шляху Вам траплятимуться дивовижні речі, однак для Вас це ще й велика небезпека». Дік повідомив, що збирається спалити всі її листи — «я можу загинути чи ще щось» — і Ґертруда знала, що так він і зробив. Однак сама всі його листи берегла.

Отож, у вівторок 16 грудня 1913 року, Ґертруда Белл починає свою подорож. Пробираючись крізь абрикосові та оливкові сади, вона пішла на зустріч зі своєю командою до зазначеного місця зборів. Нарешті все було готово: усі намети, обладнання та багаж чекали повантажені й прив’язані до верблюдів та ослів — статний караван вирушив у напрямку до Адхри. Перший день подорожі вийшов недовгим, планували дістатися лише до межі оазису Дамаска. Наступний день приніс сильну зливу й різкий вітер, до того ж довелося йти крижаним вулканічним ґрунтом — що є далеким від звичного уявлення про пустелю з розпеченим золотавим піском і миготливими міражами. Ґертруда написала: «Ми насилу пробиралися,., через грязюку й зрошувальні канали верблюди постійно ковзались і падали, просто жах якийсь... Ніч видалася надзвичайно холодна... у ліжку ніяк не вдавалося зігрітися. Для дослідження Арктики я не годжуся. Великий намет моїх підлеглих підмерз, і їм довелося розпалювати під ним вогнище, щоб розморозити парусину».

Початок подорожі був невдалим, та це виявилося не найгіршим. Вирушивши в дорогу 21 числа о 9:15 ранку, згодом команда помітила на горизонті тоненький стовпчик диму. Погоничі верблюдів почали нервувати. Як зауважив Хамад, їхній новий рафік: «У пустелі кожен араб боїться іншого араба». Ґертруда ж, сповнена своєї звичної впевненості, посміялася з цього й попрямувала на вершину найближчого пагорба; вона дістала свою підзорну трубу й уважно подивилася в неї. Попереду виднілася група наметів, оточена вівцями: це всього лише пастухи, вирішила Ґертруда. Однак вона помилялась, і її караван невдовзі помітили. Минуло не більше півгодини, як вершник Друзів, наче справжній вихор, галопував до них, стріляючи на ходу.

Хамад з піднятими руками висунувся наперед і вершник одразу націлив на нього рушницю. Мохаммед теж виступив наперед і закричав: «Зупинися! Бог з тобою! Ми з племен Шаван, Агаїл та Канасіл!» — це три племені, які не повинні ворогувати. Вершник з довгим заплутаним волоссям метушився й галопом намотував круги навколо каравану, крутячи над головою гвинтівкою. А тоді на повній швидкості під’їхав до Алі, одного з погоничів, і почав вимагати його зброю й хутряну накидку. Задкуючи від наступаючого коня, Алі кинув усе на землю. Тепер до самотнього вершника приєдналася велика група таких самих здичавілих бедуїнів, деякі з них були верхи на конях, а деякі піші, однак усі стріляли в різні боки. Один з розбійників направив на Мохаммеда зброю, вихопив його меч і чиркнув араба лезом по грудях. А тоді він розвернувся, направився до Ґертрудиного верблюда й ударив його по голові так само, як перед цим Мохаммеда. Він схопив повід і змусив налякану тварину сісти на землю, купка хлопчаків відштовхнула Ґертруду й почала ритися в її сідельних сумках.

У той же час усі інші чоловіки, які були вдягнуті наполовину, а один «зовсім голий, якщо не рахувати косинки», почали з криками розграбовувати її команду, відбираючи зброю та набої; Ґертруда ж мусила безпомічно на все це дивитись. Якоїсь миті на допомогу прибіг Феллах, темношкірий прислужник, який приглядав за чоловічими наметами. Заливаючись театральними слізьми, він викрикував, що знає їх і що вони знають його, що близько року тому він у них гостював, купляючи верблюдів. Настала раптова тиша, напружений момент вагань з боку розбійників, а тоді загальновизнані правила гостинності пустелі почали вступати в силу. Один за одним було повернуте все награбоване. Перед тим як усе закінчилося, парочка шейхів оцінили всю ситуацію, під’їхали до Ґертруди й привітали її та всю команду. Однак вони продовжували поводитися загрозливо. Ґертруда пройшла до їхнього табору й дотрималася звичаю, сплативши ціну за місцевого рафіка. Та шейхи залишалися непохитними, поки Ґертруда з великою неохотою не дала їм більше грошей. Увечері вся її команда поверталася назад до свого табору з криками та співом.

Насправді, це варіант не з найгірших: якби вкрали всю їхню зброю та інші речі, Ґертруді довелося б повертатися до Дамаска. Потрапивши під роздачу, Ґертруда, як завжди, знову зібралася з духом і продовжила йти далі, однак такий досвід добряче вплинув на неї. Ще й тижня не минуло, відколи почалася мандрівка, а Королева пустелі вже була вимушена подивитися в очі своїй вразливості. Однак вона цього не визнавала, особливо коли писала до батьків. Усе, що вона сказала: «Сьогодні нас затримав один безглуздий і неприємний випадок».

Наступного дня, коли вже було досить пізно, Ґертруда з командою та своїм новим похмурим рафіком рушили в пустелю, яка через сильну нічну зливу перетворилася на «мокру липку м’якоть». Над ними здіймалися нерівні чорні вулканічні породи, і ще вище над усім цим височіло чорне небо. Ґертруда написала: «Кам’янисті пагорби простягнулися перед нами, наче ворота в покинуте пекло. Спустошений світ, холодний і сірий... Ібрагім розпалив багаття. Воно дуже сильно диміло, й Алі зробив зауваження: „Уранці дим видно значно далі і звук теж далі чути”».

Загорнувшись у хутро, Ґертруда сиділа біля багаття, пила каву й слухала історії чоловіків про грабежі, рейди, набіги, привидів і забобони. Від декількох своїх рафіків, які були представниками різних племен, вона дізналася про ворожнечу й старі неоплачені борги і почала малювати у голові мапу племінних зв’язків і розбрату, яка пізніше їй дуже сильно знадобилася. «Недругами племені Сукхур є Федани, Сба й усі Джебехійці, крім „Ісів та Сердійців”», — писала вона одного вечора перед сном; наступного разу Ґертруда записала чутку, начебто османський уряд надіслав Ібн Рашиду сімдесят верблюдів, завантажених зброєю, щоб той допоміг побороти Ібн Сауда.

На Різдво вони дійшли до Бурки, яка була нічим іншим, як нагромадженням великої кількості скель, увінчаних руїнами римського форту. Погода видалася надзвичайно холодною. Ґертруда пробиралася крізь крижаний туман, щоб зробити копію куфічного напису; для цього їй довелося