Джорджіна Говелл - Королева пустелі

межі її можливостей — пригоду, яка б вразила Діка Доті-Вайлі, змусила його хвилюватися за неї, привернула б його увагу. Ґертруда хотіла, щоб він нею захоплювався, навіть якщо вона більше не повернеться. Батькам вона сказала, що ще не визначилася з пунктом призначення, що спершу має порадитися з урядом Дамаска; однак Девід Хогарт написав Ґертруді про те, що, найімовірніше, її проект не ухвалить ні османський уряд, ні головний представник Великої Британії в Туреччині, сер Луї Маллет. Він як новий посол у Константинополі (і товариш родини Беллів) наполегливо відмовляв Ґертруду від цієї подорожі, ще коли працював у міністерстві закордонних справ у Лондоні. За чотири роки до цього один її товариш, Ричмонд Ричі, домовився про зустріч Ґертруди з резидентом індійського уряду Перської затоки, який у той час перебував у Англії, щоб обговорити її маршрут до Хаїля. Резидентом був підполковник Персі Кокс, ім’я якого в подальшому матиме для Ґертруди неабияке значення. Він застерігав Ґертруду від цієї подорожі, а особливо від південного маршруту.

Окрім мап, кишенькового збірника поем Шекспіра та заяложеного екземпляра «Пустельної Аравії», Ґертруда поклала до свого рюкзака книгу «Пілігримство до Нежджа» авторки Анни Блант, яка була зі своїм чоловіком у Хаїлі, де, до речі, не змогла поладнати з Рашидами. Одного разу Ґертруда зустрілася з Анною біля її конюшні в Каїрі, де та була в костюмі бедуїна в оточенні вовків. Ґертруда ще не раз перечитуватиме книгу Блант, звертаючи увагу на її пророчі рядки: «Це був урок і застереження... що ми, європейці, досі живемо серед азіатів... попередження про те, що [Хаїль] — лігво левів».

У тому душевному стані, в якому саме перебувала Ґертруда, її це геть не хвилювало. Певною мірою вона навіть була рада йти назустріч небезпеці попри всі застереження. Попереду чекала зловісна пригода. Ґертруда цього не знала, однак це мала бути її остання експедиція до пустелі. Грядуща подорож мала дати можливість забезпечити міністерство закордонних справ детальною інформацією щодо критичності ситуації, передати важливі дані верховним чиновникам, високопоставленим політикам і військовим географам. Це буде найважча й найдовша подорож у її житті, у якій на Ґертрудиному шляху стрінуться злодії та вбивці. Вона навіть замислиться про те, чи була гра варта свічок?

Поки що Ґертруда написала Дікові лише про свої наміри піти до Хаїля, і Доті-Вайлі був настільки занепокоєний, наскільки Ґертруда могла цього бажати. Оскільки Дік і сам був досвідченим мандрівником, до того ж цілком усвідомлював причину її подорожі, його непокоїв такий ризикований вибір її місця призначення і період часу, який вона перебуватиме за межами британської сфери впливу. Його тривога чітко простежується в листах, які Ґертруда отримала у своєму першому порту, Дамаску. Дік писав з властивою чоловікам його класу та професії недомовленістю: «Нехай поряд з Вами завжди буде Господь — і удача з усього світу... Певною мірою я нервуюся, щоб з Вами нічого не сталося... Дорога на південь від Маана й аж до Хаїля просто нескінченна. Щодо Ваших палаців, маршрутів, вашого Багдада й Персії я так не переживаю, але дорога з Маана в Хаїль — Іншаллах!».

Двадцять сьомого листопада 1913 року Ґертруда спершу на пароплаві, а тоді на потязі дісталася до столиці Сирії, Дамаска. Вона прибула туди прямо з Бейрута. Оскільки мандрівниця мала з собою цілу гору валіз, вона вирішила не заїжджати до Т. І. Лоуренса, який шпигував за німцями з міста Кархемиш. «Міс Белл проїхала, не навідавшись, — написав він з краплею відчаю у листі до свого брата. — Наступного разу ми зможемо зустрітися не раніше весни».

Прибуття Ґертруди до її улюбленого готелю в Дамаску «Пелес Хотел» спричинило звичну метушню персоналу. Вона була найзнаменитішим мандрівником того часу, як серед чоловіків, так і серед жінок. Її нова, уже шоста книга «Палац і мечеть в Ухайдирі», що невдовзі мала вийти з друку, була в центрі уваги археологів та істориків Близького Сходу. Тоді ще ніхто нічого не знав про Т. Е. Лоуренса, репутація якого ніяк не могла затьмарити Ґертрудину аж до 1920 року, хоча й пізніше йому вдалося засвітитися лише завдяки деяким сенсаційним фактам з його біографії. Адміністратор готелю зустрів Ґертруду низьким поклоном і презентував їй у номер пляшку шампанського та кошичок абрикосів. А поки коридорні один за одним заносили в кімнату її багаж, Ґертруда відчинила вікно й поглянула вниз на багатолюдні вулиці, розквітлі сади та східний базар. На якусь мить її смуток розвіявся завдяки знайомому їй місту, яке в той час виблискувало на листопадовому сонці червоним і золотавим сяйвом.

На Ґертруду чекало багато справ і багато людей, до яких вона мала навідатися. Вона замовила собі каву й почала розпаковувати на ліжку та килимах речі. Скоро кімнату наповнили знайомий безлад і сигаретний дим. Щойно Ґертруда все розпакувала, вона зв’язалася з Мохаммедом аль-Бессамом, підступним і дуже статним ділком, який скуповував землі навколо майбутньої багдадської залізниці. Ґертруда була з ним знайома і знала, що цей араб зможе дістати для неї найкращих верхових верблюдів і найкращого поводиря. Аль-Бессам познайомив її з Мохаммедом аль-Мараві, який мав славну репутацію. Аль-Мараві подорожував з Дуґласом Карратерсом, чоловіком, який після Ґертрудиного повернення до Лондона мав намалювати її мапи для Королівського географічного товариства. Ще з Англії Ґертруда писала листа своєму давньому компаньйону в мандрівках Фаттуху з проханням зустрітися з нею в Дамаску. Наступного дня, коли той прибув з Алеппо, Ґертруда була рада знову з ним побачитись. Як і в попередніх подорожах, Фаттух мав відповідати за її особистий комфорт у дорозі, встановлювати намети, приносити воду для наповнення ванни, збирати її ліжко з мусліновим пакетом, весело розкладати її лляні скатерки, срібні столові прибори та фарфоровий посуд і накривати на стіл із запаленими свічками, а тоді відходити на поважну відстань, де він завжди мав бути пильним до її нових наказів.

Залишивши Фаттуха розпаковувати речі, Ґертруда одразу ж узялася піднімати всі свої зв’язки й з’ясовувати поточну ситуацію між ворожими племенами Хаїля, усе, що тільки могла. Майже одразу вона почала писати листи додому, щоб заспокоїти батьків, і майже одразу в її листах з’явилося невеличке відхилення від правди. 27 листопада вона спритно писала листа до Флоренс: «Мохаммед каже, що цього року дістатися до Неджда буде зовсім просто. Схоже, я приїхала сюди в дуже вдалий час і... пустеля, на подив, тиха... Якщо мені це не здалось, я точно поїду. Як би там не було, з Мадеби повідомлю про своє рішення».

Якщо Мохаммед аль-Мараві насправді їй таке сказав,