Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

таки перетворилося на щось пристойне та зрозуміле. Тепер там було поле діяльності. Проста й звична категорія.

Тиша після дзвінка тривала так довго, що палець уже повторно потягнувся до кнопки. Зрештою клацнуло. Олег сидів у чорній майці, повністю мокрій на грудях. Дихання його поступово відновлювався, проте по скронях рясно стікав піт.

— Пробач, не чекав так швидко. Ти казала — за дві години.

Ірина розгублено витягла телефон — минула лише одна.

— Ой... Це ж треба! Дуже поспішала, і само вийшло швидше. «Корків» не було... Я тобі перервала?

— Уже збирався закінчувати. Мусиш почекати хвилин п'ятнадцять — наберу нормального вигляду.

— Тобі й так добре. Бачу, ти на повну відриваєшся...

Вона з інтересом зазирнула до кімнати. Тренажер у розкладеному вигляді справив враження. А вага, зачеплена до тросів, змусила пересмикнути бровами.

— Ти оце тягнеш?!

— Як бачиш.

— Фантастика. З трудом віриться. Я сама взагалі-то не настільки далека від спорту. В мене також тренажер удома. А крім цього, двічі на тиждень — басейн. Ну і бігаю, звичайно. Тому й здивувалася.

— Ну... бігати я не можу, — мляво посміхнувсь Олег. — Тому тут намагаюся удвічі. А «навантажити» дихалку без участі ніг, сама розумієш, не так просто.

— Справді, — згодилась Ірина. — А... можна тебе попросити — покажи. Дуже оригінальна конструкція тренажера. Як ти це робиш?

Він вагався лише мить. Крутнувши колесами, під'їхав до місця і, схопившись за поруччя, легко перекинув тіло на лежак. Від довгих тренувань ноги самі потрапили майже у належні місця, проте довелося поправити їх руками й зафіксувати спеціальним ременем. М'язи грали на його відкритих плечах, вправно готуючи пристрій. Зрештою Олег ліг, обхопивши руками гриф, що висів над головою. Конструкція тренажера виявилася геніальною. Вага більше ста кілограмів відірвалася від підлоги і полізла догори. Здулися м'язи на руках, які поки що самі тягнули цей вантаж. Коли руки спрацювали до кінця, груди його відірвалися від лежака, і запрацював черевний прес, продовжуючи тягнути гирі ще вище, а за секунду Олег уже сидів. Потім усе відбулось у зворотній послідовності. Залізо навіть не гримнуло, м'яко вкладаючись на своє місце.

— Атас... — тільки й мовила Ірина. — Повний.

Відстібнувши ноги, Олег вправно перескочив на візок. Шкіряні рукавички без пальців обхопили колеса.

— Я швидко, — пообіцяв.

— Можна, поки ти у ванні, я похазяйную? — запитала Ірина. — Каву зроблю. Дозволиш?

— Будь ласка. Ти бачила, де що стоїть.

Зашуміла вода у ванній і одночасно потекло на дно чайника, який свого часу скритикувала Ірина. Спалахнув газ на плитці. Кава була вже розсипана в горнятка, розставлені на столі. Уявилося, як м'язисте тіло з нерухомими ногами вправно перекидається до ванни. Напевно, і там у нього все облаштоване належним чином. І як виявилося, не лише собі. Перед очима мимоволі виникли картини тих, хто, маючи значно менші втрати, брудний та нікчемний просиджує у запльованих кутках метро та переходів, простягаючи руку. Все залежить від людини, від закладених у голові установок на життя.

Вода запарувала у філіжанках, розносячи аромат по кухні й не тільки. Принесене печиво розкладене на тарілці. Ця людина дуже добре вміла організуватися незалежно від ситуації, а внутрішнє прагнення до порядку в усьому проглядалося скрізь — від чистоти у кутках до розкладання виделок у ящику. Посміхаючись до самої себе, Ірина провела рукою по шафі. Сантиметрового шару пилюки, що, здавалося, мав повне право залягти тут, не було.

Лише зараз, повністю залишена, вільна від думок та не сповнена емоціями, вона мала змогу роздивитися докладно. У кімнаті також лад — жодної зморшки на килимку, не кажучи вже про брудні шкарпетки по кутах. Усе просто і раціонально. Повагавшись, Ірина прочинила дверцята шафи. Одяг, білизна охайно, поскладані. А пере він що — також сам?

На комп'ютері — заставка. Жінка легко торкнулася клавіш. Картинка щезла, відкриваючи рядки малозрозумілих рівнянь та пояснень до них. Дипломна робота. Ось як. Олег заробляв ще й так — пишучи дипломні випускникам університетів, яким бракувало розуму або терплячості.

У коридорі почувся рух. Цього разу візок їхав сам, а водій лише вправно тиснув на кнопки. Принади його тіла тепер були надійно заховані під вільну сорочку.

— Дякую, — мовив, глянувши на стіл. — Але не варто було так турбуватися.

— А я й сама досі ще не поїла, — виправдалась Ірина. — Попередній одяг тобі більше личив. Гріх таке під сорочку ховати.

— Справді, — іронічно гмукнув Олег. — На прогулянку часто у майці їжджу, щоби дівки оглядались. А тут хто може мене бачити?

— Мене що, до уваги не береш?

— Звісно, ні.

— Чому? — здивувалась Ірина.

— Ми надто близько знайомі, щоб намагатися справити враження дешевими ефектами, — пояснив. — То про що ми мали говорити?

— Хочу відкрити власну справу, — без будь-якого вступу видала Ірина.

— Що означає — «справу»? — не зрозумів Олег. — Йдеться про бізнес?

— Саме так. Залишилася без роботи. Рівноцінної нема. Гіршої не хочу.

Вона всадовилася навпроти, дуже близько і взяла горнятко на коліна, зосереджено дивлячись у вічі тому, хто мав стати першим помічником у нових задумах.

— І... що?

Сірі спокійні очі впритул дивилися на неї.

— Ти зможеш вислухати мене до кінця, спробувати вникнути у те, про що я говоритиму, і не рубати з плеча відразу?

— Постараюся.

Філіжанки кави якраз вистачило на те, щоб окреслити ситуацію. Звідки узялася красномовність! Ірина говорила безперестанку. Про те, що побувши директором «Глобуса» по-справжньому оцінила власні можливості й тепер не може перебувати під чужим керівництвом. Про те, що новий проект розрахований до дрібниць, а фінансове забезпечення цілком достатнє для старту. Про те, що сама компетентна у сфері бізнесу і має достатньо зв'язків, аби власні починання не стали авантюрою. Та головний наголос ставила зовсім на іншому.

— Ну ніяк не можливо самій, — доводила вона, — особливо на цьому етапі. Хоч розірвися. Потрібен ще хтось. Але не людина зі штату. Не найманець. Потрібен ще один ти сам. Розумієш? Як тобі пояснити? Ще одна я. Друга людина, головна риса якої — надійність. Усе решта — другорядне. Вміння, навички — поки що вони не настільки потрібні. Це набудеться у процесі. Повір мені, у нас гарно вийде. Я пропоную тобі. І... прошу.

Те, що пропозиція не викликала у нього захоплення, було видно відразу. Як і просила