Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

— Я розумію, це для тебе не найголовніше, — продовжувала старатись Ірина, — але фінансовий фактор також не останнє. Не хочу рахувати твої теперішні прибутки, тим паче знаючи, що тобі це не сподобається. Але повір: це — непорівнянне. А найголовніше... Ти також є людиною, яка не полюбляє стояти на місці у своєму розвитку. От подумай — нехай ти досягнув досконалості у тому, що робиш тепер. Нехай твої педагогічні методи і знання дають добрий ефект і ти його бачиш. Приємно, не заперечую. Але далі — повтор. Наступного року прийдуть такі самі учні, ти їм тлумачитимеш той самий матеріал, і результат виявиться таким самим. А ще через рік — знову те саме... Розумієш? Усе. Ти перетворюєшся на конвеєр. Хоч і надзвичайно досконалий та кваліфікований, але конвеєр. Далі цикл за циклом — і так до кінця. А тут! Нехай справа нова. Хоч і доведеться вдосконалюватись і навіть вчитися. Зате який простір для розвитку! Ми створимо величезну і досконалу фірму, яка здійснюватиме зв'язок, котрий найбільшою мірою задовольнятиме потреби людей. Тільки не кажи, що це не потрібно! Згадай, чим був зв'язок для нас, коли ми познайомилися. Згадай. Це було потрібне як вода, як повітря. І таких людей є багато. Ти робитимеш справу, усвідомлюючи її велике значення. Ну скажи, що я не права!

Олег поставив горнятко на стіл, так і не допивши каву. Обличчя його залишалося «закритим», хоча погляд і не намагався втекти набік. Ця людина не мала такої звички.

— Ну що ти скажеш? Тільки не починай про те, що проблемним буде діставання до роботи або засвоєння її специфіки...

— Я й не збираюся, — знизав плечима той. — Якраз це — дрібниці.

— А що не дрібниці?

Упевненість, що пропозицію буде відхилено, не полишала її. Які ще висмоктані з пальця перепони вигадає цей упертий чоловік, котрого з різних причин їй дедалі більше хотілося бачити біля себе? Вона готова рознести в пух і прах усі почуті. І навіть ту, яка збоку могла б здатися найважчою, найнезручнішою. Уявилось, як зміниться раптово його погляд і вона почує щось на кшталт... «Знаєш, я вже одного разу наблизився до тебе, хоч і ніколи не бачив, як ти виглядаєш. Наблизивсь, а потім довелося шкодувати. Не хочу цього вдруге. Бути біля тебе, дивитися на тебе, згадувати твої слова про те, що є для тебе дефективним створінням, не придатним для будь-яких стосунків... А потім спостерігати, як навколо тебе з'являтимуться такі, що вважаються придатними, і як вони займатимуть достойне місце... Я не забув нічого. Тому це надто боляче. Краще не стикатися взагалі й робити свою справу окремо». Ірина ще не знала, що саме, але відчувала у собі здатність відповісти на таке ствердження і не сумнівалася ні на йоту, що відповідь її буде щирою та переконливою.

Але нічого подібного почути не довелося.

— Скільки часу займе цей період? — запитав Олег.

— Вважаю, близько місяця.

Він думав недовго.

— Скажу тобі так. Якщо у тебе категорично нема інших варіантів і ти впевнена, що це у моїх силах — можу допомогти. До вересня, коли прийдуть нові учні, ще більше трьох тижнів. Але... Далі я займатимуся своєю звичною справою.

— А якщо у нас добре вийде? Якщо це буде цікаво для тебе? — не вгавала вона. — Якщо втягнешся і відчуєш смак?

— Ні, — похитав головою Олег. — Вирішено.

— Чому?

Ось тепер його вагання проявилися сповна. Сказати чи ні. Промовити чи змовчати... Він обрав відвертість. А як інакше, якщо саме її завжди обирала ця жінка, не переймаючись, варто чи не варто щадити іншого?

— Я не хочу працювати з тобою.

— Ти хотів сказати — під моїм керівництвом? Керуй сам. А я буду слухатись і лише давати поради.

— Ти не зрозуміла, — сказав Олег і повторив: — Я не хочу працювати з тобою.

— Чому? Поясни, будь ласка!

Ірина дивилася йому в очі й знала, що от зараз почує про те, що «він не забув» і усе решта. До цього йшло. Давай! Ну, не бійсь, адже навіть я цього вже не боюся...

— Бо така робота передбачає наше майже постійне перебування разом, регулярне й тісне спілкування. А мені цього не хочеться.

«Ну, скажи ж нарешті! Скажи! Що не забув мене. І після того, що я відповім, ти думатимеш інакше. І усе стане на місця».

— Чому ж так? — підштовхнула Ірина.

— Ти мені не симпатична, — мовив Олег і додав: — Як людина. А з таким багатством як гарна жінка у моєму становищі також нічого не зробиш. Того й не бачу сенсу в нашому регулярному і тривалому спілкуванні. Робота ж як така мене теж не цікавить, адже цілком працевлаштований. Пробач, але ти сама полюбляєш відвертість.

— Справді відверто, — погодилась Ірина. — І навіть більше ніж. А як же я була тобі симпатична стільки часу?

— А увесь цей час ми стикалися тільки одним — самотніми душами. А самотня душа не несе інформації про людську сутність. Вона — наче вогонь: коли до неї наближаєшся, відчуваєш лише тепло, жар, і неможливо визначити, що є його причиною — дрова, нафта чи...

Ця пауза з підшукуванням потрібного слова зробила свою справу.

— Я зрозуміла тебе, — зітхнула Ірина. — Біля вогнища на дровах ти б не відмовився посидіти щовечора. А виявилося, це смітник підпалили. Так? І того тепла вже не хочеться, коли задумаєшся, з чого воно. Усе справедливо. Декому неприємно перебувати біля людини з фізичними дефектами, а іншому... Скажи, я що — справді моральна потвора?

— Так не вважаю, — спокійно заперечив Олег. — Але твої життєві установки мені не імпонують. Тому це — остаточна відповідь.

— Тоді дякую, — звелася на ноги Ірина. — Прохання своє забираю назад. Цього разу не гину, тому жертв не потрібно. І нехай у тебе все буде добре. А виникне потреба — звертайся.

Колись така ситуація викликала б у неї скажену лють. Більше того: будь-коли раніше вона взагалі не змогла б її уявити. Нею знехтували. Її відхилили. Від неї відмовились. Її не захотіли. Не забажали як партнера, друга, подруги... Як людини. Бо не підійшла. В усіх цих розуміннях була не такою як потрібно. І зробила це