Світлана Талан - Розколоте небо

топлено. Григорій Тимофійович намотав онучі, взув чоботи. На столі – залишки вчорашнього бенкетування. Курку зжерли, покинувши на тарілках обсмоктані кісточки, але залишилися шматки сала з проріззю, недоїдки хліба та ще кілька солоних огірочків. Биков перехилив миску, сьорбнув розсолу.

– Ех! – крякнув задоволено.

Він пожував шматок сала, відкусив хліба. А пляшка порожня! Вижлуктали весь самогон і краплі йому на ранок не залишили. Добре, хоч здогадалися дров у піч на ніч закидати. Напевно, подбала Ганнуся Теслюк. Чомусь її так донедавна звали усі в селі – не Ганна, а Ганнуся. Та щойно її обрали до комітету незаможних селян, дівчина одразу стала Ганькою, і не Теслюк, а Теслючкою. І не дивина. У селах неосвічені, грубі люди. Як хтось не сподобався – одразу прізвисько приклеять або обізвуть. Хіба є секретом, що на нього кажуть Бик? Бик то й Бик. Найгірше Лупікову, бо саме прізвище спонукає до прізвиська. А Ганнуся тепер Ганька. Хм! Ганька. Ох і гаряча ж дівка! А яка до чоловіків ласа! Кажуть, що спочатку вона гуляла по черзі з обома братами Пєтуховими, потім – із Михайлом Чорножуковим. А коли приїхав він, уповноважений райкому, одразу накинула на нього оком. Після першої ночі, проведеної разом, подарував їй червону косинку. Розцілувала його, довелося пообіцяти дістати для неї шкіряну куртку, бо зізналася, що давно мріяла про таку. Негоже ініціативній дівчині, комсомолці, члену комнезаму, ходити у дранті. Треба десь роздобути для неї куртку. Та й заслужила вона її. Таке витворяє у ліжку, аж голова паморочиться! І немає для неї ні перепон у пристрасті, ні втоми. І так їй давай, і так хочеться, безсоромній. Бува, сили залишають, а їй усе мало. І зна ж, чортяка, як підлізти до чоловіка, щоби знову чоловіча плоть стала твердою! А які у неї груди! Великі, тверді, темні соски стирчать, манять до себе. Ух!

Григорій Тимофійович потупцяв на місці – хотілося в туалет. Він вийшов на ґанок, огледівся – ніде нікого, тож можна подзюрити прямо звідси. Хіба що може побачити із свого двору Павло Чорножуков, але начхати на нього. А ось його донька Варя… Дарма, що у неї немає таких округлих форм, як у Ганнусі, худенька, бліда. Але ж який у неї стан! Струнка як берізка, а правильні кругленькі невеликі груди притягують до себе погляд не менш, ніж груди-кавуни Ганьки. А які очі! Сині, як бездонне весняне небо, і дивляться на світ не спокусливо, а якось наївно, по-дитячому, трохи сумно. Ось на кого б він проміняв Ганну. Якось куркульська донька йому навіть наснилася. Мов наяву, відчував уві сні, як лоскотали оголене тіло її пухнасті світлі коси, як ніжно, ніби подих вітру, торкалися її пухкі вуста шиї. І вся вона була цілковитою протилежністю нинішньої коханки: замість несамовитого скакання у ліжку – ніжні пестощі, не пристрасний до болю поцілунок, а легке змикання губ. Після того сну почав придивлятися до Варі. Чим довше спостерігав за нею, тим більшим було бажання оволодіти нею, хоча знав – це неможливо. Чорножуков-старший – гордий, справедливий, занадто вже правильний, і доньку так виховав. Не поведеться вона ні на які подарунки, бо такі, як вона, залишаються вірні чоловікові на все життя. Але життя непередбачуване…

Стиснемо незабаром Чорножукових у кулаку, аж пищатимуть! Така нагода є, бо розширили список компенсації, додавши до зерна ще й інші продукти. Тепер у неплатників податків можна буде вилучати картоплю, буряк, кукурудзу і навіть сало. А у хліві Чорножукових хрюкає порося. Та й городини у льосі повно. Ось коли залишаться ні з чим, тоді подивимося, що заспівають. Не стане чим годувати малих, сама прибіжить до нього. Такі, як Варя, зроблять усе, щоб урятувати дітей. То Ганнусі покидають малят, бо для них головне не діти. Нічого, доведеться трохи почекати. Настане час, прийде до нього Варя, повільно потягне зав’язку на своїй вишиваній сорочці, одяг спустить з плечей, і він ковзне на землю, оголивши її круглі невеликі груди. «Я вся твоя», – скаже вона, розпускаючи туго заплетені коси…

Розділ 55

Знову вмилося сльозами село Підкопаївка та навколишні хутори. Розгулялися активісти не на жарт. Раз по раз налітали на садиби, вигрібаючи вже й картоплю та буряки. Люди ховали городину та залишки хліба де тільки можна. Але чи можна щось сховати від всюдисущого ока активістів? Шпичаками тичуть у землю, нишпорять по всіх кутках. Варя розвісила на деревах невеличкі мішечки із зерном та сухарями, тож поки не знайшли. Частину буряків позакопували в різних місцях, картоплю також, кукурудзу полущили – зерно легше десь приткнути. Мішечки з кукурудзою були сховані навіть у дитячому ліжечку. Під подушкою у Варі лежали мізерні запаси цукру, а у Василя – солі. Плекали надію, що хоч у постіль не будуть заглядати червоні швидьки. Та чи є для них щось святе?

Старанно виконуючи важливе завдання партії, намагаючись якнайкраще прислужитися владі, найбільше за всіх шпигував за людьми Михайло Чорножуков. Він нишпорив ночами по селу, придивляючись, де ховають харчі. На якому кутку села помітили його вночі, там на ранок були активісти. Михайла вже прозвали стукачем-перевертнем, плювали у спину, слали на нього прокльони, а йому байдуже. Продався владі з усім потрухом і продовжує робити на селян доноси. Не без нього арештували батька Марічки. Уночі Трохим пішов на поле, де була заорана ще з осені картопля. Напередодні в нього забрали майже всю картоплю і буряки, тож голова родини взяв лопату, мішок та й рушив довбати мерзлу землю, сподіваючись знайти підмерзлі картоплинки. Трохим не помітив, як за ним сунулася людська тінь. Радісним повертався чоловік додому, несучи півмішка мерзлої картоплі. Звичайно, вона буде солодкою і не такою смачною, як з городу, від неї буде тхнути гниллю, але можна додати трохи борошенця і підсмажити – все ж якась підмога. Не судилося здійснитися мріям Мовчана. У дворі його вже чекали чужі люди. Чоловік попросився зайти до хати, щоб вдягти теплий кожух, йому дозволили. А за мить Трохим вибіг із хати зі скаженими очима.

– Порішу всіх! – кричав він, розмахуючи сокирою.

Його швидко скрутили, заламали руки, відвезли в район. Дружина кілька разів ходила у місто, щоб дізнатися про долю чоловіка. За третім разом вона повернулася з міліції стомлена, зморена, очі в землю. Жінка вже навіть не плакала. Зайшла до хати, зняла хустку, сіла на дерев’яну лавку, похилила голову.

– Загинемо ми без батька, – сказала тихо. – Заслали його на Соловки, не повернеться він звідти.

– Так і