Світлана Талан - Розколоте небо

– Он воно як!

– Є колгоспи, де не вилучили навесні зерно, тож люди виростили врожай, а його одразу ж і відібрали, хоча ціле літо колгоспні поля стояли у бур’янах. І теж одразу геть-чисто все вивезли. Не розумію, куди все поділося? У містах хліб за картками, крамниці порожні, жебраків сила-силенна! Отож їх ганяють, щоб не просили милостиню, і нам тепер доводиться ходити ночами, щоб не спіймали, – пояснив Данило ранній прихід.

– Тож, виходить, люди бідують?

– Не те слово! – стишив голос Данило. – Голод в Україні! До вас іще не дійшло, – зашепотів бандурист, – а в інших місцях вже з весни люди почали пухнути від голоду. Пишуть люди листи «нагору», – він показав пальцем кудись у небо, – але ті листи не доходять куди треба. Може, якби сам Сталін взнав про біди, щось би і змінилося.

– Якби ж! – зітхнув Павло Серафимович. – Але хто нас почує? Ми ж кулаки, багачі, вороги радянської держави… І всюди голод?

– Навіть не промовляйте це слово при сторонніх! – пошепки застеріг Данило. – Був у мене один добрий знайомий лікар. Гарний був чоловік! То розповідав, як помирали від голоду молоді люди, а його змушували писати у довідці про смерть «Помер від старості». Раз послухався – написав, два, три, а люди мруть і мруть. Коли помер чоловік тридцяти дев’яти років, лікар відмовився писати таку довідку. Яка ж, каже, старість, коли йому і сорока немає? Каже: він помер від голоду, як і багато інших. А йому: нема голоду, то лише ледарі не мають статків. Не погодився лікар, пішов доповісти керівництву, що люди мруть від голоду, потрібно щось робити, а не писати «липові» довідки про смерть. Його одразу ж заарештували. Я прийшов, а жінка мені ось таке розповіла.

– І що з тим чоловіком?

– Сказала дружина, що ув’язнили його на десять років.

– Десять років? За що? За правду?!

– Нема тепер правди, – зітхнув бандурист, – десь заблукала.

– І скрізь таке коїться? Чи є місця, де людям ліпше живеться? – поцікавився Павло Серафимович.

– Я скрізь буваю, але не розумію одну річ. З вашої Луганщини до Росії рукою подати. Скільки туди кілометрів?

– До перших сіл, напевно, шістдесят чи трохи більше, а до міст трохи далі буде, – відповів чоловік.

– Там теж іде колективізація, але ж там люди не голодують.

– Справді?

– Так! Звідусіль туди пробираються люди з України, щоб обміняти речі на борошно та зерно.

– І що ж везуть?

– Усе, що можна: і теплі кожухи, і смушкові шапки, і хромові чоботи, і вишивані рушники, і жіночі квітчасті хустки.

– І привозять борошно?

– Якщо не пограбують по дорозі, то вимінюють, – ствердно сказав кобзар. – Тільки треба бути уважним, бо знаходяться такі, що у борошно добавляють крейду, – одразу й не помітиш, – застеріг він.

– Виходить, якщо там є вдосталь борошна, то й насправді не бідують.

– Звичайно! Хто б віддав хліб, щоб залишитися з хусткою? Я тільки не второпаю, чому за кілька десятків кілометрів звідси нема голодних?

– Бо то вже Росія, – непевно відповів Павло Серафимович.

– До речі, – сказав задоволено старий, – я таки назбирав грошей, найняв робітників, щоб викопали криницю. Тепер подорожні, які йдуть дорогою в Росію, можуть відпочити біля криниці, якщо не поїсти, то хоча б водички напитися.

– Добру справу зробив!

– Гарна вийшла криничка! З дубовим зрубом, із дашком, і цеберко є там, і кружка, і навіть лавка!

– Не одна людина буде тебе згадувати із вдячністю, – зауважив Павло Серафимович.

– Сподіваюся, – усміхнувся Данило. – Яка тепер з мене користь? У місті пісень людям вже не співаю – не дозволяють. Уночі пробираєшся лісом як злодій – ні відпочити, ні заспівати, а ще й за хлопця тривожуся. Мені-бо що? Я вже віджив своє, а його шкода. А ще за кобзу душа болить. Загорнув її, як дитину, у ряднину, не даю їй голосу подати. Якщо злодії відберуть інструмент у мене – не витримає серце. Зрісся я з нею в одне ціле, – із сумом констатував кобзар. «Як і я з землею», – подумав про себе Павло Серафимович. – Відсиджуюсь по селах у добрих людей, як миша у нірці, – продовжив старий.

– Але ж ти несеш правду людям.

– Поки що, – додав він. – Якщо хочеш почути правду, то я можу розповісти те, про що не говорять і ти ніколи не дізнаєшся, – пошепки сказав Данило.

– Розкажи, – попрохав чоловік.

– Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.

– У той час, коли тут бідують люди?!

– Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда! Богом клянуся! – наклав на груди розмашистий хрест.

Чоловіки ще довго вели бесіду. Сусідів не кликали, бо помітять із сільради – лиха не спекаєшся. Лише після обіду Варя вмовила діда і хлопчика відігрітися на печі та поспати перед нічною дорогою.

Надвечір Чорножукови провели подорожніх. Батько ще не встиг піти до себе, як у двір зайшли дві незнайомі жіночки, а з ними хлопчик років десяти.

– Люди добрі, – сказала худа, як скіпка, жінка, – пустіть погрітися.

– Заходьте, – запросив Павло Серафимович.

Вони зайшли до хати, коли Варя готувала пійло корові. Вона помила картопляні лушпайки і залила їх у відрі окропом. Зайшли прохачі[23] до хати, нишпорять голодними очима по горщиках.

– Нам би чогось поїсти, – попросив хлопчина.

– Зараз нема нічого, – сказала Варя. – Ми вже повечеряли, тож нічого не залишилося, а корову ще не здоїла.

Варя всунула руку у відро із запареним лушпинням, щоб перевірити, чи не гаряче.

– А то що так смачно пахне? – спитав хлопчик, вказавши на відро. – Можна нам?

Варя не встигла пояснити, що то для корови: прохачі притьмом допалися до відра, попадали навколішки, почали руками діставати те лушпиння і жадібно його ковтати. Варя не встигла оговтатися, як відро спорожніло.

Жінка кинулася цілувати Варі руки.

– Дякуємо вам, – швидко казала вона, обливаючись слізьми, – ви нас врятували від голодної смерті.

Прохачі пішли, а Павло Серафимович сказав:

– Оце вже і я на власні очі побачив: голод!

Розділ 54

Биков підвівся з ліжка. Боліла голова після вчорашнього гуляння. Добре, що брати Пєтухови подбали про нього: притягли ліжко з якоїсь покинутої хати сюди, до сільради. Тож можна було не поспішати до своєї домівки, де холодно і не