Світлана Талан - Розколоте небо

– Нема нічого, – сказала Варя, – усе забрали минулого разу.

– А що жрете? Не камені ж! – кивнула на стіл, де лежав маленький шматок недоїденого хліба.

– То забери і це, – Павло Серафимович простягнув їй руку з окрайцем хліба. – Ви ж за цим прийшли?

– Ось як! – посміхнулася активістка. – Хлопці, ходімо!

Вийшли за ними і Чорножукови. Дивляться – заносять металеві списи, довгі, загострені на кінцях. Подалися з ними за хату. Тикають тими списами у землю, протикаючи на півтора метра, не менше.

– Та чи ви дурні?! – Ганна покрутила вказівним пальцем біля лоба. – Так і до весни будете штрикати у пусте місце!

– Тицяй сама, як така грамотна! – огризнувся Семен.

– Треба шукати там, де порушена земля, – повчала Ганна. – Туди й устромляйте шпичаки.

Павло Серафимович мовчки спостерігав, як активісти нишпорили по сараях, навколо хати, по двору, втикаючи гострі шпичаки у землю. Варя стояла поруч, читаючи про себе «Отче наш», – так було трохи спокійніше. Комсомольці вже почали скаженіти від дармової праці, коли Ганна скомандувала:

– Ідіть на город! Там повинно щось бути!

Варя глянула на батька – помітно було його хвилювання. А коли шпичак дуже легко увійшов у землю і Йосип радісно заволав: «Ідіть сюди! Щось знайшов!», Павло Серафимович здригнувся.

Принесли лопати, почали копати. Зерно було у мішку, тож не треба і напружуватися, щоб насипати. Окрилені першою здобиччю, почали бігати по городу. Знайшли ще і ще. Незабаром земля була вся подовбана, ніби її поклювала гігантська птаха.

Понесли мішки на підводи. Коли Ганна проходила повз господарів, Варя не витримала.

– Що ж ви робите? – спитала тремтячим голосом. – Чим же я дітей годувати буду?

– Не подохнуть твої діти! – колишня подруга кинула на Варю зухвалий погляд. – Нехай їдять полову! – сказала і розсміялася прямо у вічі.

Не в змозі чути той знущальний сміх, Варя закрила очі, вуха затулила долонями. Павло Серафимович мовчки обійняв доньку за плечі.

– Що ми будемо робити? – запитала Варя батька, коли активісти зникли з поля зору.

– Якось проживемо, Ластівко, – удавано весело сказав батько. – Пару мішків таки не знайшли.

– Якщо й так, то на скільки нам вистачить? Четверо дорослих і двоє дітей. І лише два мішки?

– Є ще картопля, капуста, буряки, трохи кукурудзи, – розмірковував батько. – Вдарять морози – заріжемо свиню, буде і м’ясо, і сало. А з хлібом… Роздобудемо! Тільки треба сховати у надійніше місце те, що лишилося.

– Куди? Мені здається, нема такої шпаринки, куди б вони не впхали свого носа.

– Знайдемо! – запевнив батько. – Іди зустрічай чоловіка – прийшов із дітьми від батьків.

Василь, дізнавшись про непроханих гостей, одразу ж побіг до своїх, сподіваючись заховати ті крихи зерна, що лишилися. Ввечері Павло Серафимович, укутавши матір у теплу ковдру, вирішив побути у доньки. Йому не хотілося залишати Варю на самоті із сумними думками. Він підкинув дрова у грубку, не вдягаючись, вийшов у двір. У колишній його хаті знову гулянка. Чути гучні, збуджені від випитої горілки чоловічі голоси. Затягла пісню п’яна Ганнуся, не вийшло, неприємно розреготалася. Пахло чимось смаженим. Йосип побіг через дорогу додому з порожньою пляшкою. За мить він принесе ще самогону, і знову буде гульба до пізньої ночі. Дружно актив працює, дружно й п’є. Ось тільки з ними ніколи не видно Щербака.

Розділ 53

Рано-вранці, коли ще світанок не розвіяв нічну темряву, Варя пішла до колодязя по воду. Йдучи туди, мимоволі поглянула у бік садиби дядька Кості. Стільки часу минуло, а Андрій усе приходить, щоб здалеку подивитися на неї. Їй не легше від того, а ще болючіше. Уже й двох діточок надбали, а у Варі ніби вмерло все жіноче. Не відчувала до чоловіка потягу, ніби колода поруч. Василь уже змирився з її холодністю. Він не покривав її молоде тіло гарячими поцілунками, намагаючись розпалити. Лише за потребою розсовував її ноги, коли вона байдуже дивилася в стелю, залазив зверху і сопів, поки не зробить свою чоловічу роботу. Варя знала, що ніщо вже не зміниться. Андрій назавжди залишиться в її таємних мріях, і Василь ніколи його не зможе замінити.

Повертаючись додому з повним відром, Варя помітила дві постаті, які наближалися до неї. Вона швидко дійшла до свого двору, зупинилася з цікавості. То був сліпець Данило зі своїм поводирем. Варя побачила, що подорожні свідомо йдуть до колишньої садиби батька. Вона пішла назустріч, покивала Васильку «йдіть сюди!».

– Туди не можна! – сказала вона, запрошуючи їх до своєї хати. – Там тепер сотня керівництва села, – пояснила Варя. – Заходьте, я зараз вас нагодую.

– Хлопцеві дайте, якщо ваша ласка, – попросив Данило.

Варя посадовила гостей за стіл, поклала їм варені картоплини, окраєць хліба, налила молока.

– Їжте, – сказала. – Тільки картопля вчорашня і холодна, я щойно піч розтопила.

– Хай вам Бог помагає! – сказав Данило. – Зараз такі часи настали, що ми вдячні за будь-який харч.

– Їжте на здоров’я, – сказала Варя. – А я зараз батька покличу, він буде задоволений!

Павло Серафимович справді зрадів такій зустрічі.

– Давно тебе, Данило, не було, – сказав він, привітавшись. – І приходив ти завжди надвечір або після обіду, щоб з людьми поспілкуватися. А це з самого ранку.

– Не ті часи, – зітхнув бандурист. – Геть усе змінилося.

– Розкажи, то й я буду знати.

– Спочатку ти, Павле Серафимовичу, оповідай, які новини.

Чоловік розказав про червоних швидьків, які випатрали селян, як зарізану курку. Не забув розповісти про свій будинок та про смерть дружини.

– Хай земля їй буде пухом! – наклав хрест Данило. – Царство їй небесне! Така ж гарна жінка була, така доброзичлива, щира! Що ж то робиться?

– А як живуть по інших селах? – Павло Серафимович перевів тему на інше. – Чи теж потерпають від активістів?

– Що я тобі скажу, чоловіче? – старий погладив бороду. – Не знаю, чи повіриш мені, чи ні. А скажу таке: до вас лише зараз докотилося лихо, а в інших селах воно ще з весни оселилося.

– Та невже?!

– У деяких колгоспах ще навесні не було чим засівати поля, тож вилучили у людей все до крихти. Залишилися людські наділи без жита. Городина не встигала дозріти, як усе поїдалося. А той урожай, що зібрали в колгоспах, вивезли весь у місто.

– І людям не дали хліба на трудодні? – здивувався Павло Серафимович.

– Нічого не дали. Деінде годують колгоспників. І чим? Або галушками з висівок розміром із голубине яйце, або мутною рідиною, де плаває з десяток зернин. Жінки посилають дітей з дванадцяти років на роботу в колгосп заради тієї їжі. Чув навіть таке: матері примірилися давати дітям однакові горнятка для