Світлана Талан - Розколоте небо

– Як ти гадаєш, – спитала Варя, – більше не прийдуть?

– Достеменно не знаю, але мені здається, на цьому не заспокояться.

– Уже ж нема чого брати.

– Таких не зупинити. Ще й отой Бик, якого прислали з району, справжня звірюка!

– Хто?

– Биков – значить, Бик, – посміхнулася Ольга. – Ти ж знаєш наш народ, кого недолюблюють – таке прізвисько приліплять, не відчепиш. Тому й Жаб’як давно вже став Жабою, а Лупіков… Сама знаєш, ким.

– Так що там Бик?

– Лютує. Усе йому мало! Ти б бачила, скільки зерна вивезли у район! Кілька підвод поїхало туди під охороною. Навантажили так, що бідні коні ледь тягли.

– Під охороною? Чому?

– Ходять чутки, що з’явилися банди, – знову зашепотіла Ольга. – Сидять у посадках та лісах, а потім грабують не тільки подорожніх, а й підводи з хлібом.

– О Господи! І що людей змушує ставати злодіями?

– Кажуть, голод.

– Голод? – у Варі похололо серце.

– Повідбирали все, а дітей треба чимось годувати, то чоловіки йдуть у ліс, – пояснила Ольга. – Потім ночами носять здобич додому.

– Так, не від хорошого життя, – протягла Варя.

– Люди стали як звірі. Грабують і вбивають невинних людей. Та що ми про злодіїв? Треба думати, як самим жити.

– Олю, як далі жити? Навіть того, що сховали, ненадовго вистачить.

– Якось будемо жити, – зітхнула Ольга. – Ти знаєш, що мені сказала Олеся? – сестра усміхнулася. Вона нахилилася до самого вуха Варі, прошепотіла: – Олеся сказала мені: «Не хвилюйтеся, мамо. Якщо буде важко, я буду вдома красти хліб і вам приносити».

– Красти у себе вдома, ховати зерно від своїх рідних, – майже нечутно сказала Варя. – Світ перевернувся.

– Що ти кажеш? – спитала Ольга.

– Піду я вже, бо там Марічка з моїми дітьми сидить, – пояснила Варя.

– Зачекай! – Ольга шарпнула її за рукав. – Ще одну новину забула розказати.

– Що ще? – перелякано спитала Варя.

– Мій жеребець бігав не до Одарки. Вона справді скоро народить. До речі, ми з нею потоваришували останнім часом.

– Уже не ревнуєш Івана?

– До Одарки ні, – пояснила сестра. – Але ж все одно стрибає у гречку.

– Не сміши мене!

– І все-таки я дізнаюся, куди він бігає! – пообіцяла Ольга.

– Будеш стежити за ним?

– І вистежу! – Ольга показала кулака у бік хати.

Розділ 51

Кузьма Петрович збирався до сільради. На душі було недобре передчуття. Зібраного, а точніше відібраного у людей зерна виявилося недостатньо, щоб виконати план. Можна було припустити, що знову уповноважений райкому поставить непосильну задачу. Відчувалося повне розчарування колгоспами навіть у тих, хто першими написали заяви. Доводиться і бригадирам, і самому голові колгоспу щодня заглядати на кожне подвір’я і майже силою заганяти на роботу. Лишилася невеличка кількість колгоспників, які досі вірили, що завтра буде краще, ніж сьогодні. А ще вільно та розкуто поводилися активісти. Вони відчули себе справжніми господарями становища. Їх не бентежило навіть те, що одразу приклеїлися до них прізвиська «швидьки» та «червоні мітли». Активісти вели себе настирно і нахабно. Чи можна було інакше? Селяни не хотіли віддавати останні припаси – їх можна зрозуміти. Закликати до совісті? Роз’яснити, що державі потрібно здати хліб будь-якою ціною? Хіба ж не говорили про це? Що казати, якщо жінки питають, чим їм годувати дітей? Як дивитися в очі тій матері, яка принесла однорічного хлопчика і віддала комнезамівцю на руки.

– Роби з ним, що хочеш, – сказала. – У мене не залишилося ані крихти хліба. Я не буду дивитися, як моя дитина помиратиме голодною смертю.

Кузьма Петрович не знав, що відповісти. Проте чув, що в інші села голод заглянув ще навесні, коли колгоспам не було чим провести посівну і у населення вилучили весь хліб. Про це він знав не з чуток. Дійшла черга і до Підкопаївки, Надгорівки і Миколаївки. Слід очікувати, що за наказом Бикова незабаром активісти знову будуть нишпорити по хатах. Отримали перший заробіток, відчули смак здобичі – тепер не зупиняться ні перед чим.

Колгоспники неохоче, з-під палки йдуть на роботу. І нема ніяких засобів, щоб стимулювати роботу. Раніше знали, що їх там нагодують обідом. Починали ж непогано, давали і наваристий суп, і каші з м’ясом. А тепер ні обідів, ні хліба на трудодні, одні «галочки» в обліковому зошиті. Якби ж можна було зварити щось із тих «галочок»! Тож і йдуть на роботу, щоб щось украсти та додому принести. Вчора запідозрили одну жінку у крадіжці, привели до сільради. Що ж їй тільки не робили, щоб зізналася! Биков і залякував, і по ногах бив палицею, і відрізав ножицями косу – не зізналася. Переляканій, тремтячій від страху жінці руки облили гасом, погрожуючи підпалити. Биков власноруч перед очима напівживої від переляку колгоспниці то запалював сірник, то тушив. Відпустили пізньої ночі, бо жінка так і не зізналася у крадіжці. Звичайно, не можна простягати руки до колгоспної власності, та чи крали б колгоспники, якби жили у статку? І як зробити так, щоб і плани виконати, і людей не обібрати до останньої нитки? Напевно, не буває так, щоб і вівці цілі, і вовки ситі. Але щось не те робиться у державі, це факт!..

Кузьма Петрович не помилився. Григорій Тимофійович, міряючи кроками-сажнями приміщення, невдоволено говорив про погану роботу. Він наказав знову зробити подвірний обхід і вилучити приховане зерно. Бризкаючи на всі боки слиною, він лементував про недопустимість саботажу. Випустивши пар, він звернувся до активістів:

– Ви місцеві, – сказав він, – тож повинні добре знати, у кого і де шукати.

– Але ж ми добре все обшукали, – наважилася подати голос Ганна Теслюк.

– Погано! – став перед нею горою. – Погано шукали!

– Можливо, так сховали, що ми не знайшли.

– Правильно! Не знайшли! – підняв вгору тонкий кострубатий палець.

– Звичайно ж, будемо старатися, – запевнила дівчина. – Але як віднайти схованки?

– Рити носом землю! – пафосно скрикнув Биков. – Заглянути туди, куди й вітер не заглядав!

Уже наступного дня на колгоспному дворі почали розбирати соломозбиралку. Вигнуті сталеві прути віднесли до кузні. У кузні пруття вирівняли, і з них поробили довгі й гострі списи. Ніхто, окрім активу, ще не знав, що то за нове знаряддя праці.

Розділ 52

Активісти до Чорножукових прибули зненацька. Йосип Пєтухов відчинив двері ногою, запрошуючи інших до хати, як до своєї.

– Де сховав зерно? – запитав одразу ж.

– У дупі, – спокійно відповів Павло Серафимович, жуючи окраєць хліба. – Хочеш, покажу?

Варя перелякалася, одразу зблідла. Вона благально подивилася на батька і ледь чутно сказала:

– Не треба, прошу вас.

– Покажеш сам чи нам шукати? – стала перед ними Ганна, взявши