Світлана Талан - Розколоте небо

– За «п’ять колосків», – пояснила мати.

– І надовго? – пригнічено запитала донька.

– На десять років. Вважай, що назавжди.

– Може, ще й повернеться, – Марічка хотіла якось заспокоїти матір, та й самій не вірилося, що за кілька кілограмів покинутої на полі гнилої картоплі можуть так надовго заслати на якісь Соловки.

– Не повернеться, – повторила вбита горем мати. – Усього наслухалася від людей. Скільки ж їх під міліцією! Усі хочуть добитися, де ж їхні рідні, а відповідь одна: заслали на Соловки. Не чула від людей, щоб хтось звідти повернувся. Мерзнуть, хворіють на засланні, гинуть від тяжкої праці. І все за законом про «п’ять колосків». Той вкрав кілька кілограмів зерна, а інші й не крали, так все одно за доносом заарештували. Кажуть, цілими ешелонами везуть людей на Північ. Туди везуть, а звідти ніхто не вертається.

– А ми все одно будемо чекати, – з надією сказала Марічка.

У Чорножукових із кожними відвідинами активістів зменшувалися припаси. Постійно доводилося переховувати, але бригади щось та вилучали. Якось надвечір навідалася Ольга. Вона сказала, що вдома майже нічого не залишилося. Жінка спитала, чи вдалося їм зберегти зерно.

– Трішки по мішечках у різних місцях, – зізналася Варя, – а в корівнику закопаний останній мішок.

– Потрібно переховати, – зауважила Ольга.

– Куди? – сказав батько. – Вже не знаємо такого місця, щоб швидьки не знайшли.

– Я знаю! – повідомила Ольга. – Сама там сховала і вам раджу.

– Де таке місце? – поцікавилася Варя.

– У могилі, – стишивши голос, сказала сестра.

– І як тобі в голову прийшла така страшна думка?! – відсахнулася від неї Варя.

– То ж великий гріх – порушувати спокій померлого, – промовив батько.

– А дітей без кусня хліба залишити – то не гріх? – сказала Ольга. – Я посеред ночі сама закинула мішок на плечі і пішла на кладовище. Там знайшла свіжу могилу і прикопала зерно. Тепер буду ночами ходити, потроху брати, молоти на жорнах і пекти хліб для дітей. А мої старі хай пальці смокчуть у своєму колгоспі. Я їм казала, що до добра не доведуть колективні господарства!

– А якщо і справді у стайні почнуть штрикати своїми списами землю? – розмірковувала Варя. – Заберуть останнє, і що тоді?

– Ось і я про те! – зашепотіла Ольга. – Можна сховати цієї ночі, поки Василь ночує у батьків.

– Чому без Василя? – не зрозуміла Варя.

– Коли доведеться вибирати між чоловіком і дітьми, тоді зрозумієш.

– Невже таке може статися?

– Може. Усе можливо, – зітхнула Ольга.

– А якщо хто вислідить, як підемо на кладовище? – з острахом запитала Варя. Їй уже зараз було лячно від однієї думки.

– А вам не потрібно йти на цвинтар, – Ольга загадково посміхнулася.

– Тобто? – спитав Павло Серафимович.

– У вас на городі своє кладовище. Навіщо кудись іти?

– Ти хочеш сказати?… – Варя злякано закліпала очима.

– Саме так! – сказала Ольга. – Невже у комісії вистачить нахабства штрикати списами у могилу? Труна матері ще ціла, тож можна поставити на неї корито і все там сховати. Зерно так не буде пріти і довше збережеться, – розмірковувала Ольга.

Варя подивилася на батька. Він сидів, схиливши голову. Нелегко далося йому рішення.

– Так і зробимо, – витиснув він із себе.

– Тільки ти не йди додому, – попросила Варя. – Допоможеш нам?

Дочекавшись, поки стихнуть голоси й погасне світло у сільраді, Чорножукови пішли на край городу, де сумно маячіли два хрести.

– Можна було б і у дідову могилу щось сховати, – пошепки сказала Ольга, – але ж помітять активісти, що земля порушена, а тут свіжа могила.

Варя, мліючи від страху, підійшла до материної могили, впала на коліна.

– Матусю, рідненька, – ледь ворушачи губами, сказала Варя. Одразу ж покотилися сльози, закапали на мерзлу землю. – Пробачте, що вас турбуємо, що нема вам спокою і на тому світі. Прошу вас, молю, врятуйте моїх діточок! Не дайте їм загинути голодною смертю!

Варя підвелася, витерла сльози.

– Копайте! – Ольга подала батькові лопату.

Павло Серафимович копнув кілька разів, кинув лопату на землю.

– Не можу! – сказав він. – Будь-де, але не тут… Не можу… Рука не здіймається.

– І що ж ви такі у мене слабкодухі?! – Ольга схопила лопату, почала швидко розкопувати материну могилу. – Не стійте, як пеньки посеред лісу, – звернулася вона до них, – тягніть корито і зерно.

Коли почувся глухий удар лопати об домовину, Варя мало не зомліла.

– Йди вже у хату! – невдоволено пробурчала Ольга. – Можна подумати, для себе стараюся.

Розділ 56

Попередити Павла Чорножукова про нові вилучення сільськогосподарських продуктів Кузьма Петрович не міг – не дозволяла партійна принциповість і відданість комуністичним ідеалам. Але чомусь останнім часом не йшов із думки той випадок у дитинстві, коли Павло почастував його хлібом із салом. Ніби це було вчора, пам’ятав, як дуже хотілося їсти. Здавалося, що шлунок приріс до спини, і від того все всередині боліло і його нудило. І таким смачним тоді здалося те сало, що ніколи вже такого не куштував! У голові дотепер стояли слова друга дитинства: «Давай поїмо разом». Світ став яскравішим від тих простих слів. Зараз, коли постав вибір між допомогою Павлові і партійним обов’язком, перевага була на боці останнього. Він залишався вірним своїм ідеалам і принципу попри те, що розумів: щось іде не так. Не зважаючи ні на що, совість у душі прохала попередити Павла Чорножукова про нові заходи.

Кілька разів Кузьма Петрович поглядав у вікно сільради. Звідси йому було видно подвір’я Павла як на долоні. Чоловіка не було видно. Уже присмерком Павло Серафимович пішов порати господарство. Кузьма Петрович дочекався слушного моменту, коли Чорножуков заходився підмітати у дворі, а Биков пішов на ґанок покурити і провітритися. Щербак вийшов надвір услід за однопартійцем і почав розмову про те, що необхідно взяти більше підвод, бо картоплі і буряка у селян значно більше, ніж зерна. Він обговорював деталі з Биковим і намагався говорити голосно, так, щоб було чути Павлові. Йому довелося стати так, щоб Биков не бачив за ним чоловіка з мітлою у дворі. Стоячи спиною до садиби Чорножукова, Кузьма Петрович не міг бачити Павла, але він чув, як мітла почала шкрябати тихіше й навіть на мить затихла. Павло повинен був почути їхню розмову, принаймні з її уривків можна було здогадатися про нові вилучення.

Щойно комуністи зайшли у приміщення, Павло Серафимович кинув мітлу, негайно пішов до Варі.

– Потрібно ховати картоплю і буряки, – сказала схвильована донька. – Це ще важче, ніж приховати зерно.

– Потрібно попередити Ольгу, – сказав батько, – а ми вночі щось придумаємо.

– Я піду до батьків, – сказав Василь. – Вони самі не зможуть сховати,