Світлана Талан - Розколоте небо

– Можеш залишитися на ніч, – звернувся до нього Павло Серафимович. – Ми з Варею самі впораємося.

– Я можу дітей забрати із собою, нехай дідусь із бабусею побавляться з ними, – сказав Василь.

Варя не забула про подругу – метнулася до Марічки, попередила.

– Вони хочуть забрати останнє?! – обурилася сусідка. – І коли вже це закінчиться?! Здається, що кінця-краю не буде!

Залишалося вирішити, де влаштувати схованки. Не засвітивши лампу, у повній пітьмі, Варя з батьком перебирали можливі варіанти. Варі було дуже шкода городини, особливо тих маленьких бурячків, які вона таємно наносила з поля. Згадувалося, як ризикувала, як було страшно, як втішала себе думкою про те, що ті невеличкі овочі зможуть прогодувати дітей хоча б кілька днів. Вона вирішила вигадати таку схованку, щоб активісти її не знайшли. Батько запропонував знову закопувати в землю. Звичайно, то була слушна думка – взимку кращого місця для зберігання годі й придумати. Але ж швидьки прийдуть із шпичаками і знову будуть штрикати ними землю.

– Я не піду копати могилу мами, – попередила Варя.

– А там вже ніде, – відповів батько. – Можна викопати кілька ямок за ними, у заростях сливняку. Невже будуть шукати поміж могилами?

– Можна і там, – погодилася Варя. – А ще можна у корівнику. Ризик є, але спробувати можна.

– Можна потроху розкидати на горищах будинків, – розмірковував батько. – Там і там розкласти потроху. Щось знайдуть, а щось і нам залишиться.

– Точно! – осяяла думка Варю. – На горищі! Тільки не на нашому, а на горищі сільради!

– Де?

– Ніхто не здогадається шукати чужий буряк у себе! – весело сказала Варя. – Вночі там нікого немає, драбина стоїть на місці, тож ми сховаємо там! Якщо навіть і знайдуть, то нехай доведуть, що то ми сховали!

– Але ж там холодно, буряк не так боїться морозів, а ось картопля може одразу померзнути, – зауважив батько.

– Можна покласти мішки біля комину, – порадила Варя, – там тепліше, а зверху ще чимось накрити.

– Десь у мене був старий батьківський кожух, – сказав Павло Серафимович. – Він уже дірявий і потертий, якщо знайдуть, то не шкода.

Дочекавшись пізньої ночі, Чорножукови залишили частину врожаю у льосі, решту порозкладали у мішки. Як і домовлялися, закопали у різних місцях за могилами й у корівнику. З городу зайшли, крадучись, на своє колишнє подвір’я.

– Я полізу, – сказав батько пошепки.

– Під вами рипітиме драбина, – сказала Варя. – Давайте мені мішок, я ж легша.

Варя з мішком за плечима полізла по драбині, відчинила дверцята, які вели на горище. Добре, що нові господарі не здогадалися повісити замок – двері притримувала лише дерев’яна закрутка. Пригнувшись, щоб не вдаритися головою об сволок, Варя пішла по дощатому настилу. Його зробив батько, щоб сушити цибулю, квасолю та кукурудзу, розсипавши городину на дошки. Навпомацки Варя знайшла комин, примостила за ним один мішок, принесла другий, з картоплею, ще один з картоплею, з лущеною кукурудзою. Зверху прикрила кожухом. Вона вже хотіла спускатися, як раптом згадала про криївку, яку зробила мати. Варя дісталася віконця у торці будинку, сіла навпочіпки, намацала дошки. Перша, друга, третя… Є! Дванадцята була на місці. Варя її перевірила – дошка трималася міцно. Усміхнувшись своїй таємниці, вона спустилася по драбині.

– Двері зачинила? – запитав батько.

– Так, – кивнула.

Варя подумала, що потрібно розповісти батькові про схованку, але щось її зупинило. Скоріш за все, батько про неї знав, то чи потрібно ворушити минуле та робити боляче?

А вночі пішов сніг. Великі лапаті клапті сипалися з неба на землю, ніби сама зима змилувалася над людьми, розірвала небесну подушку, маскуючи снігом людські сліди…

Розділ 57

Не змогли Чорножукови зберегти всю городину. У корівнику таки знайшли схованку, витягли буряки, кошиками винесли з сараю, викинули на сани. Знаходили то там кілька картоплин, то в іншому місці – все забирали. Навіть вузлик із борошном не залишили, хоч як слізно Варя просила. Спорожнів льох, ніби там нічого й не було. Та справжнім горем стало вилучення свині. Варя вже не плакала, лише з сумом спостерігала, як спустошуються сараї, льох, комори. Активісти не погребували навіть курми, яких лишалося у господарстві кілька штук. Втішало тільки те, що не знайшли схованок у могилі та біля неї. Чи побували червоні швидьки на горищі сільради, Варя не знала. Ще гірші справи були у Марічки. Ридма ридаючи, подруга розповіла, що у них вилучили всю худобу за несплату податків у повному обсязі.

– Корову, – невтішно плакала Марічка, – останню нашу надію забрали! Що тепер робити? Як жити? – бідкалася вона.

Варя не знала, чим втішити подругу, лише пообіцяла по можливості давати молоко для маленької Сонечки. Сказала Марічка і те, що сам Михайло виводив корову з двору на налигачі.

– Він знущався з нас, – сказала Марічка, – обізвавши підкуркульниками куркуля Чорножукова.

Варя приклала палець до губ, показала очима у бік батька, «мовчи», мовляв, але було пізно. Руки Павла Серафимовича стислися в кулаки так, що побіліли суглоби. Він насупив брови та скривився, ніби його вдарили боляче-боляче. Так і скам’янів за столом: блідий, похмурий, занурений у себе.

– Тату, я піду проведу Марічку, – знайшлася Варя, бо подруга перестала плакати, лише розгублено кліпала очима.

Батько злегка здригнувся всім тілом, ніби прокинувся від сну.

– Іди, Варю, – хрипко сказав він, не підводячи очей. – Можеш довше побути у сусідів. Я сьогодні мав намір сходити з дітьми до Олі, повернуся, вкладу їх спати. Іди, не хвилюйся. Все буде добре.

– Може, і я з вами піду? – спитала вона, побоюючись залишати батька на самоті в такому стані.

– Я ж не сам лишаюся, – ніби прочитавши її думки, відповів батько. – Чи твої пустуни дозволять мені сумувати? – сказав він, і обличчя осяяла ледь помітна усмішка.

Трохи заспокоївшись, Варя пішла до Марічки. Вона і так мало з ким спілкувалася, а у селі новини щохвилини. Тільки й розмов, що про вилучення харчів. Виявляється, активісти забирали не тільки худобу в рахунок податків, а й сало з бодні.[24] Не гребували ні козами, ні вівцями, ні кролями. Якщо знаходили шматок м’яса – забирали. Вигребли все: картоплю, буряк, кукурудзу забирали і лущену, і у початках, і навіть кукурудзяне борошно. Виносили з хат навіть мішечки з сухарями. Варя дізналася, що у Андрія вилучили усе сало і м’ясо – ті нещодавно закололи порося, забрали корову і навіть підсвинка, якого родина збиралася догодувати до весни. Коли прийшли до Богдана Коляденка, знову залякували: «Або йди в актив, або все заберемо». Юнак сказав, що не може. Він до останнього сподівався, що у комсомольця і колгоспника