Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Отже ти, знаючи, що ми загубимось, просто взяв і приперся сюди?

Адам знизав плечима.

–Схоже на те.

–Знаючи, що реанімувати мене в тебе все одно не вийде?

–О, вибач, я мав взяти твого електрошокера?– саркастично кинув він.

–В тебе якась фіксація на ньому?– спитала Скарлет, кинувши тінь усмішки.

–Коли тобі ним погрожують, складно не сфокусуватись.

Скарлет важко зітхнула і піднялась. Її трохи хитало, та вона знайшла в собі сили опуститись і підняти куртку, що лежала на підлозі. Тоді вдягла її і, поправивши волосся, кинула:

–Ти йдеш?

Адам торкнувся стіни за собою, щоб піднятись і пішов за Скарлет.

–Ти не думала, чого саме ми маємо тестувати цю хрінь?– спитав він, коли вони рушили коридором на пошуки дверей.

Скарлет поглянула на Адама.

–Може ми травмовані виродки і це наше покарання?– знизала плечима вона.

–А я все думав чи здатна ти мислити ще більш похмуро.– пробурмотів він.

Скарлет реготнула.

–А в тебе є ідеї?– спитала вона.

–Ну, ви всі круті специ. – фиркнув він.– А я просто актор.

–Ну, так, просто актор з багатим татком у раді директорів.– закотила очі вона.

–Отож! – кинув він.– І він не міг не знати про це.– обвівши руками коридор, сказав він.

Скарлет замислилась.

–Ти думаєш, він дав згоду на досліди над власним сином?

–Іншого пояснення в мене нема. Не думаю, що це могло би пройти повз нього. Він знає про все, що відбувається у компанії.

–У вас погані стосунки?

–Не те, щоб.– знизав плечима він.–Вони з мамою обоє божевільні, весь час намагаються щось одне одному довести.

–І використовують тебе задля цього?

–По мені так видно?– спинився він, зустрівшись поглядом з нею.

–Ні.–зізналась вона.–Ти навпаки добре тримаєшся.

–Що ти маєш на увазі?

–Я ніколи б не подумала, що в цій голові є бодай одна серйозна думка. Ти завжди здавався мені трохи…

–Тупим?

–Поверхневим. Тупим ти ніколи не був, хоч нерідко поводиш себе трохи безпосередньо, як…

–Дитина?

–Обов’язково закінчувати за мною речення?– роздратовано спитала вона.

Адам всміхнувся.

–Посередність питань не викликає. –знизав плечима він.– Коли хтось бачить перед собою поверхневу особу без тіні інтелекту, на неї не покладають забагато відповідальності і не чекають висот.

Скарлет поглянула на нього.

–Отже, це твій план з фільтрування людей в оточенні?

–Радше перешкода для особливо цікавих.–замислився він.– Мені не лізуть в душу, бо не думають, що я маю у ній щось цінне. Це як грабувати порожній будинок.

–Боже, та ти ще більший психопат, ніж я і Харт разом взяті.

–Ти – не психопатка. Про Аарона я цього, звісно, не скажу.–всміхнувся він.– Але я не знаю, через що він пройшов. Я просто не пасую до вашої компанії.

–Ой, хмаринко, зніми біле пальто, ти в лайно вступив – забруднишся.

–Я не про це. –відповів він, стримуючись, щоб не засміятись.– Ви розумні і яскраві, ви багато чого вмієте, а я просто актор, який грає клішованих героїв з кількома рядками і верещить «знято» раніше за режисера.

Раптом, яскравий спалах засліпив обох.

Прохолодний літній вітер роздмухував пальмове гілля, сонячні промені пробивались крізь листя, граючи спалахами, немов самоцвіти. Адам насолоджувався спекою і прохолодним лимонадом у своїй склянці. Він заплющив очі і відкинув голову, відчуваючи, як легкий вітерець ковзає його шиєю і роздуває волосся на маківці. Скельця його окулярів ловили промені, пускаючи сонячні зайчики на металевий бік його трейлера. На обличчя лягла тінь і Адам розплющив очі, піднявши окуляри на лоба.

–Містере Кларк, починаємо за десять хвилин.

–Я підійду. Дякую, Лайло.

Дівчина з рацією на поясі і планшетом в руках кивнула, відійшовши вбік. Адам піднявся з розкладного стільчика і розім’яв плечі. Довкола бігали статисти, режисер через гучномовець кричав на освітлювача. Гримери підбігли до Адама, промокнувши себорегулювальною серветкою його лоба і підборіддя.

 –Дякую, леді.– весело відповів він і пішов на свою точку відзнімати наступну сцену.

Адам дзвонить у двері. Поправляє волосся і перевіряє час на наручному годиннику.

–Вже йду!– почулось за дверима.

Вродлива дівчина із русим довгим волоссям у персиковій сукні, відчиняє двері і цілує Адама у щоку.

–Привіт, Люку.

–Привіт, Амандо. Готова йти?