Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

Він зітхнув. Його пальці знову торкнулись її обличчя, відводячи вологе волосся вбік, якби він міг – віддав би їй частину своєї власної сили, змусив би її розплющити очі… Але поки, що він може тільки чекати. І боротися зі страхом, що наростає з кожною секундою.

–Прошу, прокинься. Нам потрібно йти звідси. – поривчасто зітхнув він.– І, випереджаючи твій цинічний пас – ні, я не кину тебе тут саму. Ти маєш це чітко усвідомлювати.

Він уважно подивився на її спокійне обличчя і продовжив:

–Як би ти зараз не змушувала мене піти – я залишатимусь поруч. Як далеко б ти не тікала – я бігтиму разом з тобою. Про що б ти не мовчала – не випитуватиму. Але завжди буду готовим вислухати, якщо тобі це буде потрібно. – він опустив очі, зітхнувши.

–Ти мабуть зараз бісишся і хочеш вилізти зі своєї підсвідомості і вдарити мене струмом?– він всміхнувся.– І я не проти, Скарлет. Я витримаю біль, аби ти тільки прокинулась.

Він помовчав, прислухаючись до тихого розміреного дихання.

–Чи може ти хочеш спитати, чому я все це тобі кажу? Просто смикни пальцем, якщо так і… ну, не знаю, поверни голову, якщо ні.

Жодного руху.

–Що ж гаразд. Я сам скажу. Я люблю теревеніти, сама знаєш.– знизав плечима він, кинувши погляд на те саме нерухоме обличчя. Усмішка поступово зникла з його обличчя, лишаючи очі пустими.

–Господи, що я роблю…– він провів рукою по своєму обличчю, заплющивши очі.

Адам вирівнявся, закинувши голову на стіну. Він відчував страшенну втому від усього, а постійне хвилювання за себе чи за когось перетворювалось на хронічний розлад, що нападав на нього загостреннями, чи зникав, навіть у критичні моменти, перетворюючи його на безстрашного і нерозважливого хлопця, що діє емоціями, а не розумом.

–Я втратив достатньо.– тихо сказав він.– Я стояв осторонь достатньо. – в пам’ять врізався спогад, як він так само тримав на руках Кортні, як він знайшов померлого Брендона, а тоді стояв на похоронах Маркуса. Гаряча сльоза пробігла щокою.– Я не робитиму цього тут. Якщо ти захочеш забути про мене і всіх інших після симуляції – я зрозумію. Але поки ми всі тут – ми маємо довіряти одне одному. І я хочу, щоб ти вірила мені, Скарлет. Бо я нікуди не йтиму без тебе. Запам’ятай це.  Не хочу, щоб хто-небудь з нас ще бодай хвилину провів тут на самоті зі своїми ілюзіями. Я не можу уявити, через, що кожному з нас довелось пройти.

Він замовк, знову поглянувши на Скарлет.

–І прошу, прокинься вже, пошли мене і мою мелодраматичність нахрін, доведи, що чула все це, бо я не хочу повторювати знову.

Він мовчав, вона нерухомо лежала на його колінах. Довкола було тихо, чувся тільки скрегіт неонових ламп на стелі. Раптом її вії затремтіли, Адам спершу цього не помітив. Та потім, коли Скарлет нарешті розплющила очі він поглянув на неї.

–Привіт.– з полегшенням зітхнув він.

Вона піднялась, повернувшись і сперлась спиною на стіну поруч з Адамом. Вони обоє мовчали, Адам не ризикував почати першим.

–То був мій тато.– сказала вона.–Його голос.

Адам поглянув на неї, очікуючи продовження, щоб не перебивати її раптової особистої розповіді.

–Ми…Довго не бачились. –опустивши очі, відповіла вона.– А потім мені подзвонили і сказали, що він помер від хвороби, з якою боровся майже рік.

Скарлет змовкла. Адам простягнув руку і накрив нею її долоню. Вона не відсмикнула руку, тільки закрила іншою очі і важко зітхнула. Сльози знову покотились по щоках, змиваючи попередні.

–Знаю, як задовбує чути свівчутливе «мені шкода»…

–Але тобі справді шкода?– ледь всміхнулась вона.

Адам коротко кивнув.

–Я не дозволяла собі відчувати все це. Просто уникала, шукала чим відволіктися. Сподівалась, що це омине мене.– вона зітхнула вирівнявши ноги. –Я, схоже, якась ненормальна. Я мала плакати і страждати одразу. А не зараз. Не через два роки. Не у клятій симуляції…

–Ти цілком нормальна. Немає формули ідеальної скорботи. Кожен переживає це по-своєму.

Скарлет опустила очі.

–Кого втратив ти?

–Свою дівчину.

Скарлет виразно поглянула на нього. Адам дивився перед собою.

–Потім, в той же рік і двох найкращих друзів.

Вони мовчали. Скарлет, схоже не мала чого сказати, оскільки клішоване «мені шкода», вони між рядків помістили у чорний список відповідей. Адам відчув, як його руку легенько стиснули. Він зустрівся поглядом зі Скарлет, вичавивши посмішку. 

–Прошу, ніколи не відключайся більше.– зітхнув він.– Я мало не вмер.

–Якщо я ніколи не відключатимусь, то одного дня вигадаю собі альтер-его і піду кошмарити людей домашнім милом і старим-добрим мордобоєм.– знизала плечима вона.

Адам розреготався.

–Я справді радий, що ти прокинулась. Ми хвилювались за тебе.

–Дякую.– вона роззирнулась.–То де ми тепер?

–Ну…Я наче як не мав втручатись, коли ти захлиналась. Мав чекати, коли прокинешся, разом з Патриком за дверима. А тепер ми у новій симуляції і маємо шукати вихід.