Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Софі всміхнулася краєчком губ, її очі спалахнули лукавим вогником, але вона промовчала, даючи йому насолодитися миттю. Автомобіль зупинився, і водій — високий чоловік у темному костюмі з рухами, що нагадували танець тіні, — обійшов машину, відчинивши пасажирські двері. З них ступив худорлявий чоловік середніх років, і його поява змусила повітря в кабінеті стиснутися, ніби перед бурею. На ньому був костюм сірого шовку, що облягав його тендітну постать, як друга шкіра, а комірець сорочки, ідеально випрасуваний, виблискував білизною, що здавалася неприродною в цьому світі пилу й буднів. Срібляста краватка лежала на грудях, мов лезо кинджала, а в руках він тримав тростину з різьбленим набалдашником — не для опори, а як символ влади, що не потребує доказів. Його обличчя, гостре й бліде, обрамляли тонкі пасма темного волосся, що спадали на скроні, а очі — глибокі, як колодязі, у які падали зірки, — піднялися до вікна. У тому погляді була загадка, холодна й невловима, ніби він бачив не лише їх, а й тіні минулого, що ховалися в їхніх душах.

— Рівно одинадцята, — сказала Софі, глянувши на годинник, і її голос пролунав тихо, але з ноткою передчуття, що розітнула тишу.

Вона спустилася вниз, щоб провести гостя, її кроки відлунювали на сходах, як краплі дощу по склу. Вортимер залишився в кабінеті, його пальці нервово торкнулися краю столу, але він швидко опанував себе, випроставши плечі, ніби вдягаючи невидиму мантію влади, що супроводжувала його крізь століття. Двері відчинилися, і Софі ввела гостя. Вортимер ступив уперед, його рух був плавним, як у лицаря перед дуеллю, і жестом, сповненим стриманої величі, запропонував присісти.

— Джейкоб, — представився гість, опускаючись у крісло з грацією, що межувала з небезпекою, і його голос пролунав низько, як шепіт вітру в темному лісі.

— Віскі? — спитав Вортимер, поводячи себе так, ніби цей кабінет був його замком, а гість — подорожнім, що шукав притулку.

— Ні, дякую, — відповів Джейкоб, і його губи ледь здригнулися в усмішці, що не дійшла до очей. — Спочатку справа.

— Гаразд, можливо, чай або каву? — не розгубився Вортимер, тримаючи тон легким, але владним.

— Дарджилінг, — відказав колекціонер, і в його слові пролунала тінь вишуканості, що здавалася водночас природною й награною.

— Софі, принеси нам, будь ласка, чаю, — звернувся Вортимер, і його голос став м’якшим, але зберіг командний відтінок.

Софі кивнула й вийшла, граючи роль помічниці так майстерно, що навіть повітря в кабінеті повірило в її підпорядкування. Її присутність була для Вортимера якорем — у цьому чужому світі, де він ступав уперше, вона тримала його впевненість, як нитка тримає повітряного змія в бурю. Разом вони були командою, де її хитрість доповнювала його силу, а його досвід — її спритність.

— Гарна у вас помічниця, — зауважив Джейкоб, і його очі ковзнули по кімнаті, ніби шукаючи слабке місце в її стінах.

— Так, — відповів Вортимер, і його усмішка стала теплою, але виваженою. — Зараз важко знайти людину, на яку можна покластися. Але Софі — це скарб, справжній діамант серед каміння.

— То звідки ви казали, у вас ця сторінка? — перейшов до справи Джейкоб, і його голос став гострішим, як лезо, що чекає удару.

Вортимер не розгубився, його думки вишикувалися, як воїни перед битвою.

— Та я ще нічого про це не казав, — відповів він із легкою усмішкою, що приховувала століття хитрощів. — Нещодавно відвідував знайому в Морському музеї — сподіваюся, ви її пам’ятаєте, пані Людмилу. Вона дала мені ваш контакт, повідомивши, що ви цікавилися щоденником капітана. Ця сторінка дісталася мені в спадок, але, як ви могли помітити, мене більше захоплює сучасне мистецтво. Тож я вирішив запропонувати її вам. Але спочатку я хотів би звірити наші екземпляри — переконатися, що вона справжня. Ви привезли свій?

— Так, звісно, — відповів Джейкоб, і його пальці ледь помітно стиснули тростину.

Він кивнув водію, що стояв біля дверей, і той мовчки приніс кейс — чорний, як ніч, із блискучими замками, що клацнули, ніби постріли в тиші. Під шаром філігранного паперу лежала сторінка — пожовкла, з рваними краями, що шепотіли про бурі й солону безодню. Вортимер глянув на неї, і в його голові промайнула думка, гостра, як спис: “А ми не так ретельно підготувалися”. Він торкнувся селектора на столі й натиснув кнопку.

— Принесіть наш екземпляр, будь ласка, — промовив він у порожнечу, і його голос звучав спокійно, хоч серце калатало, як барабан перед наступом.

Софі повернулася з чаєм, її рухи були плавними, як танець, але коли вона поставила піднос на стіл, її пальці непомітно ковзнули до телефону в кишені. Поки Вортимер розливав Дарджилінг, вона нахилилася, ніби поправляючи серветку, і блискавичним рухом сфотографувала сторінку Джейкоба — її камера клацнула беззвучно, як тінь, що падає на пісок. Вортимер, ніби відчувши її успіх, підняв очі й усміхнувся — тонко, майже непомітно.

Він узяв обидві сторінки, тримачи їх перед собою з виглядом експерта, чи то граючи, чи то дозволяючи своїй душі, викуваній у горнилі минулого, взяти гору. Його пальці торкнулися паперу, ніби меч торкався щита перед ударом.

— Судячи з того, як обірвані краї, склад паперу, чорнила, почерк… — почав він, і його голос загудів, як далекий грім, — на перший погляд, я вважаю, що ці сторінки з одного щоденника. Якщо вас влаштує ціна, можемо запросити незалежного експерта, який визначить, скільки насправді цьому папірцеві років.

Він хитро всміхнувся, не зводячи очей із Джейкоба, і його погляд був гострим, як спис, що чекає відповіді. Колекціонер звузив очі, але його обличчя залишилося непроникним.

— Готовий запропонувати вам за нього десять, — промовив Джейкоб, і його голос став холодним, як сталь.

— Десять? — розсміявся Вортимер, хоч усередині відчув, як сучасні цифри тануть у його незнанні. Але вроджена риса — завжди тримати верх у переговорах — підняла його голос до впевненого тону. — Я розраховую щонайменше на сто.