Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Вітаю, Антуане, — промовив Франсуа, потискаючи руку Вортимеру, не підозрюючи, хто стоїть перед ним. — Софі казала, ти цікавишся мистецтвом. Ходімо, я покажу тобі нашу скарбницю.

Вони увійшли до просторої зали, де сучасні картини виблискували яскравими фарбами, а скульптури з металу й скла кидали химерні тіні на підлогу. Вортимер зупинився перед абстрактним полотном — сплетінням червоних і синіх ліній, що нагадувало бурю, скуту рамою.

— Дозвольте зауважити, Франсуа, — почав він, і його голос набув поважного, аристократичного тону, що різко контрастував із молодіжним вайбом попередньої розмови, — у мої часи, коли Англія ще дихала сутінками середньовіччя, мистецтво було іншим. Гобелени в замках оспівували битви й велич королів, кожен стібок ніс у собі вагу слави чи ганьби. Фарби були грубими, але щирими: кров драконів, попіл згарищ, золото корони. А тут я бачу хаос, що не говорить. Ці кольори вражають своєю зухвалістю, але де душа, що лишається в століттях?

Франсуа всміхнувся, здивовано піднявши брову, і його голос пролунав із легкою іронією.

— У мої часи?! — перепитав він, і його очі блиснули веселощами. — У які ж це ваші часи, юначе? Якщо я не помиляюся, я старший за вас років на двадцять п’ять, а то й тридцять.

Вортимер завмер, усвідомивши свою помилку, але швидко виправився, зберігаючи поважний тон.

— Прошу вибачення, я обмовився, — відповів він, і його голос став м’якшим, але зберіг аристократичну вишуканість. — Я мав на увазі наш час. Просто я надзвичайно захоплююся стародавнім мистецтвом — читаю книги й уявляю себе мешканцем тих епох. Мабуть, це відлуння моєї душі.

— Оговорка за Фрейдом, — пожартував Франсуа, і його сміх розітнув повітря, як легкий подих вітру. — Але я розумію вас, Антуане. Давайте я відповім. Середньовічне мистецтво було літописом, суворим і непохитним, як кам’яні мури. А сучасні творці не прагнуть розповідати — вони кличуть відчувати. Ця картина — не історія, а пульс моменту. Її не читають, її вдихають, як повітря перед грозою. Ваші гобелени були щитом минулого, а це — дзеркало нашого єства.

Вортимер кивнув, його погляд ковзнув до скульптури — металевого птаха з розправленими крилами, що здавався йому драконом, який застиг у польоті, — не ворог, а мрія, яку він так і не зловив.

— Мені до вподоби сила цього птаха, — промовив він, і його голос загудів повагою. — У ньому є рух, що нагадує політ сокола над полем бою. Але ці мазки й плями… вони шепочуть про велич, а потім затихають, лишаючи порожнечу. Чи не ховають ваші митці слабкість за цими криками кольору?

Франсуа похитав головою, його тон став твердішим, але теплим, а пальці знову застукали по зап’ястю, ніби фарба падала на підлогу — густо й несподівано.

— Не слабкість, а сміливість, — відповів він. — Середньовічні майстри творили під гнітом королів і церкви — їхня правда була закута в лати. А сучасні художники оголюють душу, не боячись нерозуміння. Ці мазки — простір для думок. Ваш сокіл — це виклик, але й ці плями — бунт проти тиші, що душить. Мистецтво не мусить кричати про тріумфи, воно може шепотіти про сумніви — і в цьому його сила.

— Сміливість? — перепитав Вортимер, і його голос набув легкої нотки сумніву. — Чи не надто легко ви називаєте сміливістю те, що я вбачаю втечею від слави?

Франсуа усміхнувся, його погляд спалахнув мудрістю.

— Не втеча, а вибір, — відказав він. — Ми не втрачаємо славу, ми шукаємо гармонію. Грім звучить у наших містах, а шепіт — це те, що лишається, коли шум стихає. Середньовіччя дало нам корені, а сучасність — крила. Мистецтво не перемагає час, воно зупиняє його на мить.

Екскурсія завершилася, і Франсуа, глянувши на годинник, попрощався.

— Мушу бігти по справах, — сказав він, і його голос задзвенів запрошенням. — Але ввечері приходьте на моє стендап-шоу. Буде весело, обіцяю.

— Дякую, дядю, ми прийдемо, — ввічливо відповіла Софі, і її усмішка сяяла теплом.

— Звісно, буду радий, — додав Вортимер, але його погляд затьмарився легкою розгубленістю, адже він не розумів, що таке це “стендап-шоу”.

Франсуа пішов, залишивши їх у його кабінеті — затишній кімнаті з книжковими полицями й запахом старого дерева, де час ніби застиг, чекаючи приходу колекціонера. Вортимер повернувся до Софії, його брови насупилися.

— Софі, що таке це стендап-шоу? — спитав він, і його голос знову набув молодіжного вайбу. — Це якийсь фест чи що? Бо я трохи в шоці, не в’їжджаю.

Софія розсміялася, її сміх задзвенів, як дзвіночок у тиші.

— Та ні, бро, це не фест, — відповіла вона, і її очі спалахнули веселощами. — Стендап — це коли чувак виходить на сцену й жартує про життя, людей, всяке таке. Дядя Франсуа — топовий комік, він уміє так розказати про буденні штуки, що ти регочеш, як ненормальний. Це про вайб, про те, як посміятися над собою й світом. Побачиш, тобі зайде.

Вортимер кивнув, його обличчя розслабилося, але в очах промайнула тінь задуми. Він уявив себе на сцені — не з мечем, а зі словами, що викликають сміх замість криків, і відчув, як у грудях ворушиться щось нове — не страх, а передчуття, ніби цей світ відкривав йому двері, які він досі не помічав.

Тишу в кабінеті, де пахло старим деревом і воском полиць, розірвав низький гул двигуна, що наближався з глибини вулиці. Вортимер і Софі підійшли до вікна, їхні силуети відбилися в склі, ніби тіні з різних епох, що зійшлися в одній точці часу. Унизу, на бруківці, зупинився автомобіль — Rolls-Royce кольору слонової кістки, його гладкий корпус виблискував у сонячному промінні, мов перлина, вирвана з глибин океану. Вортимер завмер, його подих затремтів, а очі розширилися від захвату, що пробив броню його аристократичної стриманості.

— Оце так, — видихнув він, і його голос затріпотів, ніби вітер над пустелею. — У моїй епосі найвишуканіша королівська карета, запряжена четвіркою білих скакунів, була вершиною величі — золото на колесах, шовк у тінях, копита, що гриміли, як грім. Але це… це залізний дракон, що дихає спокоєм і силою, мов бог, який зійшов із небес. Жоден кінь не зрівняється з його грацією.