Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 17. Колекціонер

Після ритуалу, що завершився вдалим перевтіленням, багряний вихор дзеркала розчинився, відпустивши Софі та Вортимера, чий дух оселився в тілі Антуана, у вир сучасного світу. Місто гуділо навколо них: машини ревіли, немов залізні звірі, екрани мерехтіли холодним світлом, а запах кави пронизував повітря, ніби невидимий провідник, що тягнув їх у хаос буднів. Антуан завчасно домовився про зустріч із колекціонером у галереї батьків Софії — старовинному особняку, де високі вікна дивилися на світ, мов очі, що бачили століття, а мистецтво шепотіло крізь стіни, живе й невловиме, чекаючи свого часу. Зустріч була призначена на одинадцяту годину, але Софі, із притаманною їй жвавістю, зупинила Вортимера легким дотиком до плеча, і її голос задзвенів, як дзвінкий трек на повній гучності:

— Слухай, бро, давай спочатку заскочимо в кафе. Перекусимо по-людськи, наберемося вайбу, а потім уже в галерею. Дядя Франсуа чекатиме нас о дев’ятій — хоче показати тобі, як сучасне мистецтво качає.

Вортимер, у тілі Антуана, кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки — аристократична повага боролася з цікавістю до цього нового світу, що не знав його меча. У грудях ворухнулося щось давнє: стара броня тріщала під вагою її слів — не від ударів сталі, а від правди, що цей світ не потребував його слави, а кликав до іншого. Вони зайшли в затишне кафе неподалік, де повітря пахло свіжими круасанами й терпким еспресо. Сонце лилося крізь вікна, розсипаючи золоті відблиски по дерев’яних столах, ніби монети з його минулого, але тут вони не мали ваги — лише тепло, що тануло в долонях. Гомін відвідувачів зливався в м’який шум, що нагадував далекий прибій — не той, що кликав до битв, а той, що шепотів про спокій, якого він ніколи не знав.

За сніданком — омлетом із зеленню для Софії та тостом із авокадо для Вортимера — він раптом глянув на неї пильніше. Його очі, гострі, як лезо меча, зупинилися на її руках, що нервово крутили серветку, ніби вона тримала в них не папір, а тягар невисловлених слів.

— Софі, скажи, чому ти не пішла в мисткині, а заморочилася з архітектурою? — почав він, і його голос, хоч і звучав із гортанними нотками Антуана, набув легкого молодіжного вайбу, підлаштовуючись до неї. — Ти ж усе дитинство тусувалася серед картин, малюєш, як богиня, а твої предки тримають цілу галерею. Чому не замутити щось по кайфу?

Софія відкинулася на спинку стільця, її усмішка стала м’якою, але в кутиках очей затанцювала задумлива тінь, ніби хмара над ясним небом.

— Малювати — це мій топ, бро, — відповіла вона, і її слова пролунали щиро, ніби мелодія, що вирвалася з кайданів. — Я виросла серед фарб, полотен і цього вічного запаху терпентину — він досі в моїх легенях, як пам’ять про дім. Але предки… вони бачили долю художників: свободу, що межує з бідністю, і славу, що приходить, коли тебе вже немає. Мовляв, архітектор — це поважно, це реалії. Я не хотіла їх засмучувати, тож дала добро. Але малюю я все одно — крадькома, коли ніхто не палить, уночі, коли місто спить. Бо вчитися на архітектора — це п’ять років, а бути людиною, що йде за своїм вайбом, — це вічно, бро. Мені пофіг, який диплом, головне — не загубити себе.

Вортимер слухав, попиваючи каву, і його пальці стиснули чашку, ніби шукаючи опору в цьому крихкому світі, де перемоги не вимірювалися кров’ю.

— Круто сказано, Софі, — промовив він, додаючи легкий сленг у тон. — У моєму вайбі вибір був простіший: або меч у руки, або падаєш у багнюку. Але твої слова — це прям філософія, як від старого монаха в чілловій келії. Дядя Франсуа теж так думає, чи як?

— Точно, — кивнула Софі, і її очі спалахнули теплом, ніби вогник у сутінках. — Він сам митець у душі, хоч і керує галереєю. Підтримує мене, щоб я вчилася малювати у реальних художників, паралельно з інститутом. Каже, що мистецтво — це не про бабки, а про подих, без якого ти задихаєшся.

Вортимер поставив чашку на стіл, і його погляд загострився, ніби він намагався розгледіти щось за її словами — тінь, що ховалася в її очах.

— А що тебе напрягає, Софі? — спитав він тихо, і його голос став низьким, але зберіг молодіжний відголос. — Ти прям на нервах, я бачу, як ти цю серветку ганяєш, ніби це твій лайфхак від стресу. Що за факап?

Софія зітхнула, і її пальці завмерли. Вона глянула у вікно, де місто пульсувало своїм ритмом, і її голос став тихішим, майже шепотом, ніби боявся розбудити привидів.

— З самого старту, ще в бібліотеці, а потім в абатстві, мені здавалося, що за нами хтось стежить, — зізналася вона, і в її словах осіла тривога, як пил після бурі. — Я згадала тінь у бібліотеці — швидкий рух за полицями, що змусив моє серце завмерти, але тоді я відмахнулася, списавши все на втому. Я мовчала, бо думала, що це мені привиділося. Але якщо ми не одні шукаємо Ключ Дракона? Якщо люди колекціонера вже на хвості? Навіщо йому щоденник капітана і та сторінка? Може, йому не просто папірці потрібні, а сам Ключ? І чи не замутить він фейк, щоб витягнути нашу інфу?

Вортимер усміхнувся — тонкою, впевненою усмішкою, що просвітила риси Антуана, як сонце крізь хмари.

— Чіл, Софі, не парся, — відповів він, і його голос загудів спокоєм із легким сленговим вайбом. — Я топовий перемовник усіх часів, реально. Що б там не чекало — фейк, підстава чи правда, — я все закрию по красоті й витягну, що нам треба. Дядя Франсуа покаже мені галерею о дев’ятій, а до одинадцятої ми будемо в топі. Довіряй мені, бро. Ти моя найкраща подруга за всі часи, — він лукаво примружився, поглянувши на Софі, — а в мене їх було забагато, повір мені.

— Ти що, клеїш мене? Ніяких Амурів! — повеселішала Софі. — Ти хоч і в тілі мого хлопця, але не забувайся.

— Та ні, нічого такого я не мав на увазі. Тільки друзі, — відповів злегка збентежений Вортимер, і його щоки ледь порожевіли, ніби відлуння давно забутої сором’язливості.

Вони допили каву, і Софі повела його до галереї. Вийшовши з кафе, місто обняло їх своїм гудінням, ніби запрошуючи в танець, де кожен крок наближав до нового випробування. Галерея височіла перед ними — білі стіни виростали серед міського шуму, мов острів спокою, а дядя Франсуа чекав біля входу. Чоловік із сивиною на скронях і очима, що ховали більше, ніж він озвучував, постукував пальцями по зап’ястю, ніби відбиваючи ритм невидимого полотна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍