Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Сто тисяч євро за сторінку нікому невідомого капітана?! — перепитав Джейкоб, і його брови злетіли вгору. — Ви, мабуть, жартуєте.

Ці цифри нічого не казали Вортимеру, але по тіні в очах Джейкоба він відчув — той готовий заплатити більше, набагато більше. У грудях ворухнулося передчуття, ніби вітер перед бурею.

— Ну, якщо ви зараз не готові до моєї ціни, пропоную зробити паузу, — відказав він, і його голос став низьким, як шепіт землі. — У вас буде час усе зважити, а потім продовжимо перемовини.

— Думаю, ви маєте рацію, — погодився Джейкоб, і його усмішка стала тоншою, як нитка, що ось-ось порветься. — Я обдумаю вашу пропозицію, і мій помічник повідомить вас про моє рішення. Але ще одне… У спадок вам залишили лише цю сторінку чи, можливо, з нею було щось іще?

— Та ні, — відповів Вортимер, і його здивування було щирим, як подих дитини. — У мене є тільки сторінка.

— Дуже приємно було познайомитися, молодий чоловіче, — промовив Джейкоб, підводячись. Він хитро всміхнувся, дивлячись прямо в очі Вортимеру, і в тому погляді блиснула загадка — холодна, глибока, ніби безодня, що кличе до себе.

Від цього Вортимеру стало ніяково, але він витримав його, ніби тримаючи щит перед невидимим ударом.

— Дякую, мені також було приємно поспілкуватися з вами, — відповів він, і його голос пролунав ввічливо, але твердо. — Софі, проведи, будь ласка, наших гостей — від цього Вортимеру стало ніяково, але він витримав його, ніби тримаючи щит перед невидимим ударом.

Софі слухняно виконала його прохання, її кроки відлунювали в коридорі, як тихий ритм барабанів. Коли Rolls-Royce від’їхав, його гул розчинився в міському шумі, а Софі забігла назад до кабінету. Вортимер стояв біля столу зі склянкою віскі. Залпом перекинувши її, він закашлявся, його обличчя скривилося від незвичного вогню в горлі.

— Та що за фігня, цей малий узагалі пити не вміє? — пробурчав він, і його голос тремтів між роздратуванням і сміхом, набуваючи молодіжного вайбу.

Софі, побачивши його з віскі, розсміялася — дзвінко, по-дитячому, і її сміх розітнув напругу, що висіла в повітрі.

— Наш план спрацював, бро! — вигукнула вона, махнувши телефоном. — Бажана сторінка в мене тут, на фотці, в топі!

— Чіл, Софі, не гони так, — осадив її Вортимер, і його голос став тихим, але з ноткою сленгу. — Щось ми пропустили, реально. Я по його очах бачив — чувак готовий викласти будь-яке бабло за цю штуку, але не спішить. Може, ти вгадала: йому не папірець потрібен, а Ключ Дракона. І те, що він втикнув, його не зачепило.

Він замовк, його погляд упав на порожню склянку, і в грудях закрутився вихор думок: чи був цей Джейкоб мисливцем, як вони, чи тінню, що чекала в засідці? А може, вони самі стали здобиччю в грі, де правила писалися не їхньою рукою? Тиша в кабінеті стала густою, як туман над морем, де ховався Ключ, — мовчазна, невблаганна і сповнена таємниць.

Софія різко обірвала його мовчання, її голос влетів у кабінет, як легкий вітер, що розганяє туман над морем.

— Свою місію ми виконали, бро, — сказала вона, і її тон задзвенів упевненістю, змішаною з дитячою радістю. Вона стояла біля вікна, тримаючи телефон, ніби трофей, а її очі блищали, відображаючи сонце, що танцювало на склі. — Пропоную час, що залишився, замутити по кайфу: заскочимо в ресторан, прогуляємося містом, наберемося вайбу, а ввечері рвонемо на стендап до мого дядька, як і обіцяли. Що скажеш?

Вортимер відірвав погляд від порожньої склянки, що стояла перед ним, мов мовчазний свідок його думок. Її слова вдарили в нього, як промінь світла в сутінки, і він відчув, як у грудях розпускається щось тепле — не вогонь віскі, а відгомін давно забутої легкості. Він усміхнувся, криво й трохи невпевнено, але з ноткою того старого лицарського шарму, що визирав крізь тіло Антуана.

— Ну ти даєш, Софі, — відповів він, і його голос набув молодіжного вайбу, ніби він знову підлаштувався під її ритм. — План — вогонь, реально. Жерти, гуляти, чілити — це прям моє, хоч я й не в темі, що там за стендап у твого дядька. Але раз обіцяли — значить, валимо. Тільки… — він замовк, його пальці легенько постукали по столу, ніби відбиваючи ритм невидимих копит. — Ти впевнена, що ми все закрили? Бо цей Джейкоб… у нього в очах щось таке було, ніби він знає більше, ніж ми думаємо.

Софі відмахнулася, її рух був швидким, як спалах, але в кутиках її губ промайнула тінь задуми.

— Чіл, бро, не парся, — сказала вона, і її голос став м’якшим, але зберіг ту впевненість, що тримала їх обох на плаву. — Ми взяли, що треба, сторінка в кишені — ну, в телефоні, але ти зрозумів. Якщо Джейкоб і знає щось, то хай собі грає в свої шахи. А ми — ми живемо моментом. Ходімо, місто кличе, і я вже чую запах стейків і кави. А ввечері дядько Франсуа нас порве своїми жартами, обіцяю.

Вортимер кивнув, його усмішка стала ширшою, і він підвівся з крісла, ніби скидаючи з плечей невидимий плащ тривоги. Її слова були як нитка, що витягла його з виру думок, і він відчув, як цей світ — із його шумом, ароматами й обіцянками сміху — кличе його сильніше, ніж будь-який меч чи битва. За вікном місто гуділо, немов живий організм, і в його ритмі вчувався відгомін свободи, яку він колись шукав у полях і замках, а тепер знаходив тут, поруч із Софією — його несподіваним проводирем у цій новій епосі.