Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

і стали їх тягнути на плечах знову на гору. Очі їм вилазили, піт лився дзюрком, але вони таки винесли кілька колод і під захоплені вигуки усіх мешканців, що зібралися внизу, покотили колоди додолу. Радості не було меж, натовп кричав і плескав у долоні, грала оркестра і майоріли прапори.

Відтепер робота пішла куди швидше, і незабаром наскладали вони тих колод стільки, що хати почали рости, як мокрого літа. Але хати ці були особливі. Їх не будували однаковими. Кожен холмщак пильнував, аби хата була і не зависока, і не занизька, а якраз до його зросту. Усе це для того, щоби заощадити дерево.

І коли уже вони збудували усі хати, раптом пригадали собі, що забули про синагогу. Знову подалися лісоруби на гору, рубали сосни і котили їх згори, а як назбиралася достатня кількість колод, то усі найкремезніші чоловіки розбилися на десятки. Кожна десятка узяла на плечі по одній колоді і, вишикувавшись шеренгою, рушила на місце будови через усе місто. А що несли вони ті колоди не вздовж, а впоперек, то перші ж хати, які їм зустрілися дорогою, завадили рухатися далі. Адже, будуючи ті хати, холмщаки поробили вулички такі вузенькі, аби міг проїхати лише один віз, а вже два вози розминутися не могли. І якби вони несли колоди, ідучи вервечкою, проблеми б не було, а так мусили стати і радитись, що чинити далі.

Старійшини зійшлися на нараду і радилися сім днів і сім ночей, а хлопи з колодами стояли і чекали, спливаючи потом. І ось нарешті вихід знайшли. Синагога мусить бути збудована за будь-яку ціну, а тому усі хати, що перепиняли рух колодам, слід розвалити.

Так вони і зробили, зруйнувавши півміста. Занесли колоди на те місце, де мала стояти синагога, а потім хати відбудували знову.

Холмська лазня

Коли у Холмі з’явилася синагога, то зосталося тільки збудувати ще лазню, аби кожен правовірний жид міг викупатися перед сабашем і перед святами. Місце для лазні знайшли біля струмка. Вибрали добровольців, які мали викопати яму для басейну, і почали планувати, як би мала та будівля виглядати.

Копачі взялися за працю, але за хвилю задумалися.

— Ну, добре, а куди ми подінемо ту землю, що викопаємо?

— Та куди ж її подіти? Біля басейну.

— Це неможливо. Невже ми залишимо посеред мікви (лазні) таку гору землі?

Тоді вони подалися до ради старійшин. Семеро мудреців цілий день і цілу ніч радилося і врешті вирішили:

— Геніальне вирішення є завше одностайне. Біля мікви викопаємо другу яму, таку ж глибоку і широку, і туди поскидаємо землю.

Нарешті лазню таки збудували та, коли дійшло до столярки, жиди розбились на два табори. Одні вважали, що підлогу треба класти з гибльованих дощок, щоб тріски не покалічили ноги, а інші заперечували, бо, мовляв, у лазні завше мокро, і гладка підлога буде слизька — можна зламати ногу, а то й забитися.

Кагальна рада довго засідала і врешті вирішила:

— Мають рацію одні і другі, а тому треба догодити обом сторонам. Дошки на підлогу слід класти почергово гибльовані з негибльованими.

Сикавка

Як тільки в Холмі дізналися, що в кожному великому місті має бути своя протипожежна охорона, то жидівська община негайно на засоби кагалу закупила помпу і сикавку (гумового вужа) та передали їх на зберігання синагогальному шамесу.

Шамес був чоловіком практичним і вирішив, що ґумовий вуж — це дуже зручне місце для зберігання таких цінних речей, як цибуля, хрін, часник.

Минуло кілька років, і в Холмі вибухнула пожежа.

Пожежники відразу урухомили помпу і стали помпувати воду, але тут виявилося, що сикавка геть забита усілякою городиною. Поки її чистили, будинок згорів.

Наступного дня зібралася громада і стала розмірковувати, як же далі бути з тою сикавкою. Молоді кричали, що шамес не мав жодного права використовувати її у своїх приватних цілях. Старші вважали, що за той час, що вуж перебував у шамеса, він уже здобув на нього повне право. Молоді погодилися, що на підставі тривалого користування вужем, він уже став власністю шамеса, але він повинен поклястися бородою і пейсами, що ніколи більше не буде зберігати в ньому городини. На це старші запитали: а де ж йому в такому випадку тримати городину?

Три дні і три ночі вони сперечалися і врешті-решт дійшли спільного вирішення. Отже, шамесові дозволяється тримати у сикавці все, що йому заманеться, але рівно за три дні до пожежі він повинен вивільнити її від сторонніх речей.

Гора

Отак місто Холм росло, розросталося, людей у ньому прибувало, дітей народжувалося усе більше, а кількість будинків не збільшувалася, бо вже не було місця, де їх ставити. Що ж робити? Геть уся долина уже заселена. Де знайти місце на нові будівлі? Зібрали старійшини раду і радилися сім днів і ночей, поки не дійшли згоди. Головною перепоною для того, аби місто могло розростатися, визнали гору, а тому вирішили її пересунути.

Одного дня зібралися усі мешканці Холму біля підніжжя гори, засукали рукава і я-ак наперли на гору! Пхали, тиснули, надуваючи червоні щоки, аж піт градом котився по спинах. Врешті так вони впріли, що поскидали свої каптани і шапки на траву, і взялися до роботи знову.

А тут їхав на возі якийсь дядько, побачив цілу купу одягу, згріб собі на віз та й далі поїхав. Холмщаки нічого не зауважили, а продовжували пхати гору. Врешті-решт вони добряче натомилися й сіли спочити. І що вони побачили? Там, де вони поскидали свій одяг, виднілася тільки витоптана трава.

— Гурра! — радісно закричали вони. — Дивіться! Дивіться, як ми далеко посунули гору, що вже й наших каптанів не видно!

Холмські рахунки

Приїхав один холмщак до Львова і, завітавши на обід до ресторації пані Телічкової, підійшов до каси і поцікавився, скільки коштує зупа.

— Сім грошів.

— А риба?

— Теж сім.

— Прошу подати.

З’їв обидві страви і збирається платити.

— Скільки з мене?

Чотирнадцять, відказує пані Телічкова.

— Що? Це неможливо!

— Що вам не подобається?

— Сім додати сім зовсім не чотирнадцять!

— Справді? Цікаво, як ви до того дійшли.

— У нас в Холмі це куди менше. Подивіться: я був удівцем і мав чотирьох дітей.

Оженився на вдові, яка мала також четверо дітей. А трьох дітей маємо разом. Таким чином кожен з нас