Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

Ері усміхнулася. В її усмішці не було й тіні іронії.

Цкуру згадав свої часті сексуальні сновидіння з Юдзу. У них з’являлася й Ері. Але завжди уві сні він закінчував у Юдзу. Ніколи в Ері. Це, напевно, щось означало. Але Ері він цього не скаже. Як би щиро люди не розмовляли, є речі, говорити яких не можна.

Якщо думати про всі ці сни, то Цкуру не міг стовідсотково бути впевненим, що він геть не здогадується, звідки взялося твердження Юдзу, що він її згвалтував (і вона від нього завагітніла). Його не облишало відчуття, що він має певну відповідальність, навіть якщо це відбувалося уві сні. І ні, не лише за згвалтування. І за її вбивство також. Можливо, що в ту травневу дощову ніч непомітно для нього самого щось у ньому вирушило до Хамамацу і перетиснуло її тонку і гарну, як у птаха, шию.

Він уявив, як стукає у двері її помешкання зі словами: «Відчини. Я хочу з тобою поговорити». «Цкуру?» — питає Юдзу. «Я мушу з тобою поговорити. Це дуже важлива розмова. Я спеціально для цього приїхав до Хамамацу. Багато часу не займе. Відчини мені, — каже він. І продовжує говорити у зачинені двері: — Вибач, що я заявився без попередження. Але ти, напевно, не погодилася би зі мною зустрітися, якби я наперед попросив».

Юдзу трохи вагається, але таки знімає ланцюг із дверей. Його права рука міцно стискає в кишені мотузку.

Цкуру пересмикнуло. «І чого це я мушу уявляти такі ідіотичні речі? Чому я мушу задушити Юдзу?»

Звісно, що не існує причини, чому він мусив би так чинити. Цкуру ніколи навіть у думці не майнуло когось убивати. Але, можливо, він намірився Юдзу вбити, нехай лише символічно. Цкуру не знав, який густий морок ховається у його серці. Він лише був упевнений, що в серці Юдзу такий морок також панував. Можливо, десь глибоко-глибоко під землею їхні мороки поєднувалися. І, може, він її убив, бо вона цього прагнула. Можливо, він почув це прагнення у їхніх з’єднаних мороках.

— Думаєш про Юдзу? — спитала Ері.

Цкуру відповів:

— Дотепер я вважав себе жертвою. Думав, що мене безпідставно спіткала жорстока кривда. Я почувався глибоко зраненим, і ця рана перекраяла плин мого життя. Чесно кажучи, був період, коли я вас усіх чотирьох ненавидів. «Чому це тільки я мушу так страждати?» — думав я собі. Але може бути, що насправді сталося інакше. Може бути, що я не лише жертва. Сам того не знаючи, зранив інших. І, відбиваючи удар, нальоту зранив самого себе.

Нічого не кажучи. Ері пильно на нього поглянула.

— Може бути, що я вбив Юдзу, — сказав щиро Цкуру. — Можливо, це я постукав у її двері тієї ночі.

— У певному сенсі, — сказала Ері.

Цкуру кивнув.

— У певному сенсі я також убила Юдзу, — мовила Ері.

Тоді повернула обличчя вбік. — Можливо, це я постукала у її двері тієї ночі.

Цкуру дивився на її гарний засмаглий профіль. Кінчик носа ледь задирався догори, і йому завжди це подобалося.

— Ми всі живемо з тягарем таких думок, — сказала Ері.

Білі фіранки на вікнах перестали гойдатися. Здавалося, вітер ущух. Тарахкотіння човна також стихло. Долинав лише пташиний спів. Дивовижна нечувана раніше мелодія.

Ері якийсь час слухала спів птаха. Тоді взяла шпильку і ще раз запнула пасма, що спадали на лоба. Притисла палець до чола.

— Що ти думаєш про те, чим займається Червоний? — спитала вона.

І час поплив трохи легше, наче хтось відв’язав тягарця.

— Не знаю, — відповів Цкуру. — Ми живемо в дуже вже віддалених світах. Мені тяжко сказати, добре воно чи погане.

— Мені не дуже подобається те, чим він займається. Це так. Але через це я все одно не можу його відрізати. Адже колись він був одним із моїх найкращих друзів. Зрештою, він є моїм добрим другом і зараз. Хоча ми не бачились уже років сім-вісім.

Вона ще раз торкнулася волосся. Тоді сказала:

— Ти знаєш. Червоний щороку жертвує кругленьку суму на католицьку організацію, де ми були волонтерами. Щоби їхня школа далі могла функціонувати. І там йому направду вдячні, бо в них вельми обмежене фінансування. Але про це ніхто не знає. Червоний хоче залишитися анонімним жертводавцем. Зі сторонніх про це знаю лише я, і то довідалася абсолютно випадково. Знаєш, Цкуру, він не є поганою людиною. Він просто вдає, що він поганий. Я не знаю чому, але, мабуть, він мусить так робити.

Цкуру кивнув.

— Те саме можна сказати й про Синього, — продовжила Ері. — Його серце й далі чисте. Я це добре знаю. Просто вижити у світі справді важко. Однак і той, і інший, кожен по-своєму, багато досягли. Кожен із них не кривить душею і викладається сповна. Знаєш, Цкуру, те, що ми тоді були такими, не пропало надаремне. Те, що ми були групою. Я так гадаю. Навіть якщо це тривало обмежену кількість років.

Ері знову заховала обличчя в долонях і замовкла. Згодом підняла і продовжила:

— Ось так ми залишилися жити на цьому світі. І ти, і я. Оскільки так сталося, то ми маємо робити те, що слід робити людям, які тут залишилися. Ми мусимо і далі жити так, як зараз. Навіть якщо не все нам ідеально вдається.

— Але я не можу більше, ніж будувати залізничні станції.

— Ну і добре. Я впевнена, що станції, які ти будуєш, довершені, безпечні і людям приємно ними користуватися.

— Я завжди цього прагну, — сказав Цкуру. — Хоча це заборонено, але я завжди залишаю своє ім’я на станціях, які будую. Пищу цвяхом на напіввисохлому цементі: «Цкуру Тадзакі». Так, аби не було видно ззовні.

Ері розсміялася.

— Навіть коли тебе не стане, твоя прекрасна робота залишиться. Я також ззаду на тарелях лишаю свої ініціали.

Цкуру звів голову і глянув на Ері.

— Можна тобі трохи розказати про жінку, з якою я зараз зустрічаюся?

— Звісно, — мовила Ері, і на губах у неї з’явилася чарівна усмішка. — Звичайно, я хочу послухати про твою старшу мудру дівчину.

І Цкуру почав розповідати. Розказав, як його незвично тягнуло до неї з першої зустрічі. Сказав, що на третьому побаченні вони кохалися. Сару зацікавила його група з п’яти