Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Перед нею представ темноволосий чоловік в чорно-срібному каптані, на кшталт того, що носив Віал з її снів. Високий, значно вище за Арніку. Він був розслаблений, але щось в чорних як смола очах видавало в ньому сильного мага й воїна. “Біль утрат”, — здогадалась вона.

По праву руку від нього ледь помітною тінню в сукні кольору запеченої крові стояла вона сама. Руки незнайомця по-господарськи лежали на її талії. Позаду стояли Індграрт з Антаїром, академік Самір і ще десяток магів, чиї обличчя вона ледь могла роздивитись. Їх лиця не виражали нічого. Пустота. І лише страх, закований в зіницях зелених очей її близнючки, сковував.

Неправильність ситуації відчувалась шкірою, та осягнути її повністю Арніка не могла. Так же само як і впізнати чоловіка, чиї руки обіймали її. Він здавався невимовно знайомим і до болю рідним. В той же час від нього віяло жахливою аурою смерті. Так, ніби він і був сама Смерть, ніби однією думкою він міг знищити добру роту солдат або підняти таку ж кількість мерців. Спокійний оскал дрібних, як у калана, зубів не залишав сумнівів у тому, що чоловік зробить це й оком не зморгне. Він повернувся до туманної Арніки й щось прошепотів на вухо.

Хтось постукав Арніку по плечу. Вона аж підстрибнула. Чималих зусиль вартувало не повернутися. Повертатися було неможна. Не коли вона все ще була на мосту й в тумані.

— Кого ждемо? – пролунав над головою веселий голос ельфа.

— Ти теж їх бачиш? – Арніка кивнула вбік примарних академіка, себе й чоловіка, що все ще стискав її у власницьких обіймах.

— Арніко, тобі туман в голову дарив? — засміявся, порівнявшись з нею, Індгарт. В руці він тримав стремена Гнідого. Кінь нервово переминався. — Тут нема нікого. З тобою точно все добре? Ти якась бліда.

Він не бачив того, що показувала їй Смородина. Видіння призначалось лише Арніці, або вона починала їхати дахом. І ще невідомо, що з цього краще. Як на неї, то друге. Щось не хотілося ще одного Пророцтва на свою Долю. Матусиного хватило з верхом.

— Тут дихати важко, — відмахнулась Арніка й продовжила шлях. — Ти йдеш?

Вона не повертала голови й не могла бачити, чи йшов він за нею, але коливання мосту говорили ствердно.

— В радіусі п’ятисот ярдів нічого небезпечного немає. В крайньому разі такого, з чим ми б не могли впоратися, — подібно солдату відрапортував Антаїр як тільки вони з Індгартом зійшли на землю.

— Хороший хлопчик, – тоном, з яким дресувальник хвалить слухняного песика, що вперше виконав просту команду, сказав Індгарт.

— Інде, — шикнула на нього Арінка, забираючи стремена Ромашки з рук вампіра.

— Нічого, я вже звик до постійного залицяння з боку молодого ельфа, – віддзеркалив шпильку Антаїр.

— Що ти сказав? — Індгарт вихором підлетів до нього й схопив його за комір.

— А скажеш ні? — спокійно відповів Антаїр, ніби це не його зараз відірвали від землі й загрозливо харчали в обличчя. — Чи то в тобі ревність грає, що людка зі мною теж розмови веде?

— Та пішов ти!

Індгарт січко відпустив його й пішов в бік осин. За мостом починалась межа. Від розуміння, що за кілька днів вона побачить батьківщину Індгарта, серце тікало у п’ятки. Навіть дивна поведінка Антаїра не могла зіпсувати емоцій від передчуття.

— Чого так довго? — не зводячи з Арніки блакитно-синіх очей запитав Антаїр. Колір видавав задумливість й хвилювання.

— У мене…, — вона осіклась. — Я злякалась упасти, —раптом, сама не розуміючи чому, збрехала.

Говорити з вампіром про видіння безглуздо. Мозок міг просто видати першу-ліпшу картинку на межі свідомості. Та й якщо Смородина показала видіння лише їй, значить вона мала на те причини. Антаїр схилився до неї й коротко зазирнув в очі.

— Ніяких видінь, нічого?

Вона помотала головою.

— Ну й чудово, – Антаїр всміхнувся й повернувся до Індгарта. – Ей, вухастий, що думаєш?

Індгарт сидів навпочіпки біля краю й роздивлявся чітку межу туману. Щось ніби стримувало туман і не давало йому поширюватися на цей берег. Ельф простягнув руку й з легкістю погрузив її в молочно-білу клубочачу масу. Рука вільно рухалась в ній, в одну й іншу сторону від межі. Навіть затиснуті в тонкій долоні ельфа нитки туману не могли проникнути на цю сторону, як він тільки не старався. Сіро-білі завитки простору клубилися, але не перетинали межу.

— Н-да, — протягнув Індгарт підводячись, — дивний туман. Поширитись не може, а магічних слідів ніяких.

— Може зачистили? – обережно запитала Арніка. На заняттях вона колись чула, що магічний слід можливо підчистити, але не пам’ятала про що саме вчитель говорив. Вона часто не пам’ятала того, що говорили на уроках.

— Ти сама-то в це віриш? – застогнав Індгарт. Певне, вона таки сказала дурницю. – Арніко, мабуть досить тобі прогулювати пари, якщо самоосвіта не дає тобі нічого окрім прогалин у знаннях.

— Чари такого рівня неможливо вичистити ідеально, – пояснив Антаїр, повернувшись до неї. – Завжди залишиться бодай якийсь слід. Ти можеш зокрити автора чарів, але не самі чари — покров так не працює.

— Знаю, — буркнула вона. Їй не подобалось, що її вважали найдурнішою в компанії, хоч так, скоріше за все, й було. — Заслін ніби природний для цього місця — ти це хочеш сказати?