Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Останні слова він виплюнув майже з фізичною ненавистю. Незрозуміло лише: до себе чи до вампіра.

— Індгарте…

— Не перебивай мене! — гаркнув він так, що аж зуби заскрипіли.

— Добре, як скажеш, — Арніка мирно підняла руки й відступила на крок.

Він відійшов від Гордого й оперся об осину. Навколо єдиного мосту через Смородину люди насадовили їх чимало. А все розповсюджені вампірами легенди про згубну дію деревини на їх братію. Хоча, кого б не убило дерев’яним клинком у серце, коли воно б’ється?

Довге волосся Індгарта розтріпалось й кілька білих пасем вибилось із колись акуратної коси. Темні кола під очима ідеально в’язалися із грубою шкірою воїна, хоч у важких боях Інд участі не приймав. Дотепер не приймав. Він видихнув і продовжив. Здавалось, вона все ще чула як скрипіли зуби.

— Вампіри убили її, — голос, подібний шарпанню металом. — На моїх очах, — він важко ударив по стовбуру, аж злетіла зграйка сполоханих горобців. — І я нічого не міг вдіяти. Вони тримали мене. Хотіли, щоб я бачив… Бачив, як… — він замовк.

Арніка забрала скребницю й рвучко стисла друга в обіймах. Хай краще ударить, накричить на неї, ніж буде згадувати, картати себе за те, що від нього не залежало. Вона знала, що він її ніколи не образив би, але воліла, що краще б він випустив свій біль, ніж закопував себе ж під його вагою.

— Все в минулому, — прошепотіла вона, погладжуючи Індгарта за плечі, сама не вірячи в те, що злітало з її губ. — Що було, того не виправиш. Нічого корити себе за те, що не в силах змінити.

Вона проводила долонями по прихованих під сорочкою й каптаном, покритих старими шрамами тренованих плечах, відпечатуючи їх у своїй пам’яті. Його виховували як воїна, нездатного показувати емоції. Навіть зараз, коли душу його розривало від болю він просто зціпив зуби й дивився в далечінь. Його очі були сухі.

За напускною несерйозністю ховалось значно більше, ніж він волів показувати. Вона це розуміла й приймала. Він — її єдиний друг. І він потребував підтримки. Незграбної, мовчазної, такої, яку лише воїн міг йому дати. Воїном Арніка не була, але мовчати вміла добре.

— Дякую, — з часом видихнув Індгарт. Його серцебиття сповільнилося, дихання вирівнялося. Він ткнувся лобом їй в плече. Руки зімкнулись в неї на талії. — Тоді я Ліс й покинув, власне, — ледь чутно додав, ховаючи обличчя у Арніки в волоссі. Вона лише мовчки кивнула, приймаючи його зізнання й розділяючи його біль.

Вони так і стояли, мовчки стискаючи один одного. Аж поки за спиною Індгарта не показалась фігура Антаїра. Він швидким кроком наближався.

— Все чудово, можемо йти, — уникаючи дивитися на Індгарта, сказав вампір. Ельф вивільнився з обіймів Арніки й повернувся до в’юків на спині коня.

— А туман?

— Його можна не боятися. А як чекати поки спаде — може пройти не один день.

— Він магічний, — заперечила Арніка.

— Скоріш за все, — кинув Антаїр, додатково закріпляючи багаж на крупі коня. — Давайте, ми маємо встигнути до вечора.

Вампір уже летів в бік мосту, коли голос Індгарта промовив у голові:

“Не подобається мені це все”.

***

До мосту вони підходили під невдоволене бурмотіння торговців й крики бабці. Вона бажала їм “провалитись під самий міст до Чернобога на гостини, іродам таким. Ич, що вдумали: поперед чесного люду пхатися та ще й туман триклятий”. Дідок навіть не намагався її спинити, а лише зацьковано глянув на них й перехрестив пару разів. Хороший мужик, тільки от баба склочна попалась. А втім, яку покохав, таку і терпить, сам вибір робив, раз до старості разом живуть. Арніці його навіть не було шкода.

Коней вели за стремена. Очі їм зав’язали, щоб видіння в тумані не нажахали — Смородина славилась ними. Чимало подорожніх згинули в її водах саме через зляканих коней. Пов’язки рятували від видінь, але не від звуків. Залишалось сподіватися на тишу.

Першим в тумані розчинився Антаїр. Вампір мав достатньо сили й досвіду в питаннях стихійної магії, щоб встигнути попередити, якщо щось піде не за планом.

Відрахувавши рівно сто вісімдесят митей, мала йти Арніка. Індгарт замикав колону. Вампір вів з собою відразу двох коней. Ромашка спершу пручалась, а потім почула яблуко в кармані багряного каптану й дозволила вести себе. Зрадниця. Ото так, господарку, подругу на яблуко проміняти? От вона їй згадає! Купить грушу і сама з’їсть! Перед носом прямо.

— Дівко, що стоїш? — гаркнув на неї солдат. Форма, що визирала з-за розстебнутого бушлату, аж тріщала на його гладкому пузі — от-от і вистрелять ґудзики. — В тебе є три хвилі на подолання мосту. Слідом піде ельф.

Арніка кивнула й ступила в білу масу із туману й магії. Мить і за спиною зі смачним чваканням схлинувся світ. Попереду не видно нічого, а назад повертати зась — магія Смородини залишає на мосту всіх непевних у своїх діях. Треба було йти.

Незграбно загрібаючи руками, вона рушила вперед. Ноги те й діло, грузнули, прилипали до дошок. Неймовірними зусиллями Арніка все-таки минула половину моста. Піт застилав очі й градом котився чолом. Туман був таким щільним, що дихати стало неможливо. Коли вона ледь не втратила свідомість від задухи, повіяло холодом.