Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Повз пронісся безтілесний птах. Його крила зі свистом розрізали повітря. Сил на його створення йшло чимало, як і солі. Та це мало стати її козирем в критичний момент. Арніка ви рішила, що вона не мала права жалітися. Зціпивши зуби вона змушувала птаха з’являтися знову й знову, поки не починали нити артерії й паморочитися в голові.

Так пролетіла седмиця. Вони зійшли на берег, Антаїр відрахував решту суми капітану. Той махнув на прощання й крикнув щось на кшталт: “Приємно мати справу з благородною нечистю”, — та й був собі.

— Сам ти нечисть, — зашипів у відповідь Антаїр, але виду не подав.

Решту шляху до мосту вони подолали на конях. Вестів на диво, поруч не було.

***

Біля мосту зібрався невеликий натовп з возів й пари-трійки бідних селян.

— Вітаю, панове, — спішившись, привітався з ними Антаїр. Арніка з Індгартом зістрибнули поруч. Придушена інієм трава захрустіла під ногами. — Черга?

— Не пущають, іроди! — запричитала бабка, одягнена в потріпану роками й долею шерстяну сукню й куці плетені лапті — не кращий одяг для початку падолисту.

Старий селянин, мабуть, її чоловік відвернувся й махнув рукою, мовляв, що з неї узяти, хай патяка, лиш би його не чіпала. Він був закутаний в побитий міллю кожух, приперезаний шерстяним домотканим шарфом, поверх шерстяних штанів, шитих-перешитих латками.

— Ми отуточки-то з учорашнього вечора кукуємо, — не вгавала бабка, — а вони навіть на крок не зсунуть свої наглі пики! Кляті варгани! Щоб їм такі фіги на пальцях поскрутило, аби й дупу підтерти було ніяк!

— Не дозволено, — відповів солдат в бушлаті із ржавою алебардою наперевіс. Стояв він прямо у неї перед носом. — Прийшов указ: не пропускати нікого, поки не розвидниться.

Арніка тільки після його слів перевела погляд на річку. Над мостом клубився щільний туман. Густий як сметана, він поглинав тонку полосу підвісного моста, розчиняючи його в непроглядних глибинах. В те, що він був природнім, їй вірилося складно. Антаїр відпустив коня й, кивнувши коротко солдату, пішов в невідомому напрямку, наче бував тут не вперше. Арніка лише провела його поглядом, як і решта тих, хто стояв на березі перед мостом.

— Як думаєш: нас пропустять? — пошепки запитала вона в Індгарта, вдивляючись у далеку спину в червоному камзолі, що зникла за пологом зимової палатки, що мала служити штабом для солдатів. Значить, охорону виставили недавно й вона не була постійною.

— Видно буде, — знизав він плечами, не зводячи погляд з мосту. — Але я б не хотів втрачати зайвого часу. Сульха знає, де таскає Вестів, але сумніваюсь, що вони не в курсі де шукати кляті камінці.

— Ага. А разом з ними й нас.

— Та не кисни ти, — Індгарт штурнув її ліктем, що Арніка з несподіванки аж переступила ногами, аби не полетіти на мерзлу землю. — В кровососа вийде домовитись за перехід. Дарма він правиця короля чи що? Он скаже, що діло державної значимості, відсипле пару срібних і діло з кінцем. І не дивись на мене так, прошу.

— Як?

— Так ніби я тобі мідяк золотими винен. Мені іноді здається, що це ти тут кровопивця, а він — невинна сільська діва, за кров якої от-от має вишикуватися черга, — він відвернувся й став вичісувати гриву Гордому.

Кінь смикнув хвостом і продовжив флегматично щипати пожухлу траву. Зима наступала на п’яти, але снігу поки не траплялось. Це дозволяло дещо зекономити на харчах для коней.

— Скажеш таке, — фиркнула Арніка, обличчя підступно залилось фарбою. — Слухай, Інд, про кровопивць?

— М-м? — не відриваючись від заняття промимрив Індгарт. Арніка обернулась, чи ніхто не слухав їх, але селянам було набагато цікавіше обговорювати один одного, туман й лаяти солдатів, що зі своїми указами змушують їх сидіти тут, коли на тому боці їх чекали сім’ї або робота чи ще щось, куди їм треба було.

— За що ти їх так ненавидиш?

— Я тобі вже казав, — його обличчя на мить перетворилось на непроглядну маску.

— Це не видова ненависть за убивство Богині, — заперечила Арніка. Вона добре знала свого друга, щоб розуміти, що окрім того, що він сказав, мало бути щось іще. І якщо їм доведеться загинути в цій подорожі, вона хотіла б знати про свого найкращого друга якомога більше. Це давало якесь відчуття спокою й того, що все ще може бути попереду. — Це щось особисте.

Він продовжив вичісувати гриву, різкими рухами розплутуючи масивний клубок світло-сірого від бруду волосся. Арніка думала вже здатися й змінити тему, як Індгарт несподівано відповів.

— Арніко, хіба їх є за що любити? — він повернувся й впився поглядом горіхових очей в її зелені. — Сама подивись: вони, — він махнув рукою у бік, куди пішов Антаїр, його обличчя скривилось в злій гримасі, — паразити. Живуть за рахунок інших. Випивають їх життя, кров, молодість. Позбавляють майбутнього задля того, щоб продовжити власне жахливе існування.

— Інде, — Арніка поклала руку йому на плече, але він скинув її наче та опікала.

— Мені не треба твоєї жалості! — викрикнув він, так що на них обернулась навіть бабця, що нещодавно причитала й почала щось активно доказувати чоловікові несамовито розмахуючи руками.

— Вибач… — плечі його опали, — Просто… Я тобі ніколи не розповідав, та у мене була сестра. Чистокровна. Прекрасна, її назвали в честь богині Сульхи. Вона мала зайняти трон. Не я. Я — лише запасний варіант, виродок, який не мав навіть з’явитися на світ. А Антаїр про це нагадав.