Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Вчора ввечері Арніка помітила не лише розмову капітана з командою, а й фігури в червоних каптанах, що намагались сховатися в тіні дерев. За ними велось полювання. Арніка була майже готова дати на відсіч праву: це були Вести. Вона могла лише сподіватись на те, що пірати мали хоча б трохи доблесті й не стали б видавати щедрих сухопутних щурів. Їх, себто. Помирати не хотілось. Тим паче, вона не знала, чим могло б закінчитись їх нова зустріч з Вестами.

Потяглась варениця днів. Зранку вона тренувалась з Індгартом, потім вони разом обідали в каюті. Розмови не клеїлись. Чи то через те, що у стін могли бути не тільки очі, а й вуха, чи то через нову хвилю ворожості між чоловіками. Антаїр з ними майже не говорив. Лише сказав про невеликі отвори для підглядання, які помітив на третій день.

Щось ятрило душу вампіра, але впускати ні її, ні, тим більше, Індгарта в неї він не збирався. Та й сенс йому — за півкругу уже й не здибаються.

Ввечері Індгарт знову змушував її бігати на місці, стрибати, лазити по канатах та стропах. Потім, коли вона ледь волокла ноги він наказував брати в руки кинджал, ставав у оборонну стійку, й бездумно наносив удар за ударом. В тісноті каюти було складно розвернутися, але за кожну помилку ельф карав десятком підйомів по стропах. Не дивно, що до сінника Арніка доповзала зморена й відразу поринала в сни, як тільки голова торкалась подушки.

Вона дивувалась, як Індгарт примудрявся удавати морську хворобу і в той же час агресивно тренувати її, вижимаючи до крихти. Кілька разів він навіть просив дівчину поєднувати кинджал у лівій руці й магію в правій, але коли вона ледь не прирізала сама себе, спроби поєднати воду й сталь припинились.

Арніці знову снився Віал. Він приходив мовчки, майже безшумно, без агресії та видінь. Після пекла вдень відчувати жах і висіти за волосину від погибелі, хай і ефемерної, сонної, не хотілось, і вона була йому в певній мірі вдячна за можливість перевести подих. Вони просто розмовляли до самого ранку. Він розповідав про минуле й просив розповідати про сучасне життя на Континенті. Арніка слухала й розповідала. Можливо, вони могли б навіть подружитися, якби жили в один час. Те, що вони були з різних видавала його цілковита несвідомість в справах Континенту й дивний фасон одягу. Темний високий комір щільно прилягав до слабких місць шиї, захищаючи від можливих ударів ворога.

— А мінотаври? Все так же бушують чи їх приструнили? — задав він раз питання, коли Арніка плела коси із довгого темного волосся. Вона повернулась до нього й зустрілась із спантеличеним поглядом чорних очей. — Що?

— Вони майже вимерли, — пояснила Арніка, подумки вона прикидала, скільки мало бути кругів між їх часами, якщо він пам’ятав мінотаврів. — Боги залишили лише одного, дарувавши йому вічне життя, у знак того, що буде з народом, який вважає себе вище за інших.

— Я б від такого життя волів би зникнути, — відізвався Віал, прибираючи її руки від волосся й умощуючи голову в неї на колінах. Коли він не виявляв агресії, поруч було так спокійно.

— Він і зник, — Арніка запустила пальці йому в волосся й стала пропускати прядки між ними, розплітаючи щойно заплетені коси. — Уже більше ста п’ятдесяти кругів про нього ніхто ні слухом, ні духом. Кажуть, скитається десь Лощиною.

Подібні сни-розмови продовжувалися щоночі аж до прибуття в порт. Зранку й до обіду тренування з Індгартом на нижній палубі, в обід коротка перерва й далі вона продовжувала сама — училась поєднувати магію зі зброєю. Спершу нічого не виходило й Арніка навіть думала було покинути це заняття, але коли вперше із водяного вихору здійнявся прозорий птах вона не змогла стримати крику тріумфу. Після Арніка постійно тренувалась викликати орла чи ворона, сойку й яструба. Індгарт оцінив її ідею.

— Але не захоплюйся, — попередив він строгим тоном. — Твоя сила ще могла не до кінця відновитися. І ще, — він підступив на крок й стишив голос, — нашому спільному знайомому краще поки не знати про це твоє уміння. Тримай поки це при собі. Ми не знаємо, що може приховуватися в подальшому. Антаїр надто тихий останні дні.

Індгарт, який на суші, здавалося, майже потоваришував з герцогом, не довіряв вампіру й постійно слідкував за ним. Коли виходив на верхню палубу “подихати свіжим повітрям”, бо “погано себе почував”, коли їли, коли вампір удавав, що спить і ще біс знає коли ще. Ельфи вони такі — майстри спостережень і переслідувань. Не дарма ж мають цілу школу для найомних убивць.

Індгарт ледь не приліплявся до Антаїра ввечері, коли, зморена після тренувань, Арніка намагалась відшкрябати від себе засохлий пил і піт. Ванною на кораблі служила вузенька комірка між каютами капітана й складом, в якому їх розмістили. В приміщенні не було нічого окрім невеликої бочки із постійно обновлюваною за допомогою магії водою.

Вдень за Антаїром слідкувала Арніка, тихою тінню слідкуючи й розмовляючи на нейтральні теми. Вона просила його розповісти про Ніксорію, їх звичаї й порядки. Вона збрехала б, якби сказала, що їй то не було цікаво. Так вона дізналась, що верховні вампіри вміють не лише контролювати колір очей, якщо забажають, а й волю тих, кого перетворили. Це було енергетично важко, але можливо. Коли він говорив про контроль волі, Арніці здалося, що в його голосі промайнула гірка нота на межі з відчаєм.

Вдень вона намагалась триматися поруч з герцогом, але зранку вона “допомагала Індгарту боротися із ранковою нудотою” по кілька обертів до ряду. Члени команди кидали на них косі сальні погляди — вони думали, що ельф використовує її як ляльку для ліжка. Арніці на те було майже байдуже. Що про це думав Індгарт вона не питала.