Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

для того, аби по неділях уся сім’я збиралася разом і сільський священик правив службу. Коли маєток перейшов до діда, він, хоч кожного Різдва і дбав про вертеп, не був людиною набожною, тож зачинив двері, і капличка занепала. Лави звідти забрали і порозставляли по кімнатах на першому поверсі, а я, позаяк капличка спорожніла, випросив у діда поставити там кілька полиць з горища з моїм дріб’язком і бігав туди ховатися і ще бозна-що робити. А як про мій сховок прознав наш священик, то тут-таки попрохав винести хоч би освячені камені з вівтаря, аби я не вчинив якого над ними глуму. Дід дозволив йому забрати ще й статую Божої Матері, дискос, посудину з миррою та ще й скинію на додачу.

Якось надвечір, у ті часи, коли селище переходило по черзі від чорнобригадників до партизан (а тієї зими саме хазяйнували «Чорні бригади», а партизани, принаймні так казали, відійшли високо в гори Ланґе), хтось прийшов і попрохав діда сховати чотирьох молодиків, за котрими женуться фашисти. Як я зрозумів, вони ще не були партизанами, але заблукали, йдучи в гори саме для того, щоб приєднатись до руху Опору.

Мої батьки, сестра і я не були при тому присутні, бо поїхали у гості до материного брата, нашого дядька, якого евакуювали до Монтарсоло. У будинку лишилися лише Марія, Мазулу, Амалія і, звісно, мій дід. Він змусив обох жінок побожитися, що вони нізащо в світі не розкажуть про те, що тут коїться. А щоб напевне — то дід відправив їх спати. От лишень Амалія тільки вдавала, що спить, а сама тихенько десь причаїлася і підглядала за тим, що відбувається. Десь близько восьмої прийшли четверо молодиків, дід разом з Мазулу провели їх до каплички, дали щось попоїсти, а самі пішли за цеглою та відеречком з цементом. Потому, хоч і не були у тій справі майстри, замурували двері, затуливши їх шафою, що раніше стояла десь-інде. Вони якраз встигли до приходу чорнобригадників.

— Якби ви бачили їхні писки! Хвалити Бога, їхній голова був не такий, як інші, навіть рукавички носив. Він поводився з дідом увічливо, бо, мабуть, йому сказали, що дід мав землю, а як відомо, ворон ворону око не виклює. Вони походили туди-сюди, навіть на горище підіймалися, але помітно було, що дуже поспішали, тож робили це лише для того, щоб сказати, що вони й там дивилися, як хто спитає. Поспішали, бо мали ще обійти хутори, адже більш імовірно, що ми, селяни, ховаємо своїх саме там. Не знайшовши нічого, гості попрощалися, а старший вибачився перед дідом і, гаркнувши «Слава, дуче!», пішов геть. А дід з Мазулу були хитрючі лиси і теж відповіли «Слава!» Ото було й по всьому.

Скільки лишались ті таємні гості в хаті, Амалія гадки не мала. Жінка стала німою і глухою, знала лише, що кілька днів вони з матір’ю мали готувати кошики з хлібом, вином і ковбасою, а потім, якогось дня, кошики вже були не потрібні. Коли ми повернулися додому, дід тільки сказав, що підлога у капличці почала просідати, і будівельники, укріпивши її, задля перестороги замурували вхід, аби цікаві дітлахи не бігали подивитися і ненароком не заподіяли собі шкоди.

— Гаразд, гаразд, — мовив я до Амалії, — із загадкою розібралися. Але якщо підпільники сиділи там не один день і дід навіть носив їм їжу, позаяк двері замурували, туди все одно можна було знайти якийсь хідник.

— Клянуся, я й разу не питала себе, через яку дірку вони виходять чи заходять, бо як ваш дід що зробив чи сказав, то для мене — закон. Замурував двері? Гаразд, значить, для мене немає тут більше каплички, і зараз нема. А як він заборонив мені про неї казати, так це все одно, що я про все це забула. Втім, а чому ви заговорили про «нужник»?

— Не «нужник», Амаліє, а «хідник» — це місце, через яке ми заходимо до кімнати і виходимо звідти.

— А хіба вони не могли підіймати кошика на мотузці через вікно, а потім через те ж таки вікно вночі піти геть? Могли ж?

— Ні, Амаліє, не могли. Бо тоді одне з вікон було б відчиненим, а звідси видно, що вони всі закриті зсередини.

— Ой, ти диви, а я й не подумала про таке. Я завжди казала, що ви найрозумніший з усіх. Але як тоді туди діставалися мій бідолашний тато і старий пан, ваш дід?

— Отож-бо, that is a question[179].

— Що?

Що ж, хоч і з запізненням у сорок п’ять років, але Амалія поставила дуже правильне питання. А от шукати відповіді я маю сам. У пошуках хоч якого-небудь хідника, отвору чи ґратець я знову обійшов увесь дім. Я вздовж і впоперек обходив коридори головного крила і обидва поверхи. Навіть, подібно до чорнобригадників, обнишпорив нижній і горішній поверхи Амалієвого крила. Анічогісінько.

Не треба бути Шерлоком Холмсом, аби дійти єдиного слушного висновку: хідник у капличку з горища. З каплички на піддашшя можна було втрапити невеличкими сходами, що були повністю ізольовані. Проблема в тому, що власне на горищі цей вхід не знайти. Втім, це чорнобригадникам не знайти, але не Ямбо. Уявімо, що коли я приїхав додому, дідусь сказав, що каплички вже немає, і я послухався, тим паче, що, гадаю, там я поскладав дорогі серцю речі. Але з огляду на те, яким я був шанувальником горищ, напевне мав знати туди хід, тож продовжував лазити до каплички, тільки тепер ще з більшим завзяттям, адже вона для мене стала таємним сховком, і як я вже там причаюся, то мене ніхто не міг знайти.

Не лишалося більш нічого, як залізти на горище правого крила. Саме починалася гроза, тож наразі там має бути не парко. Я міг не поспішаючи зробити непросту і неквапну справу, адже треба було попересувати все, що нагромадилося на горищі у господарській частині будинку — і це були аж ніяк не предмети мистецтва. Горище було вщерть напхане старим непотребом: старезними дверима й балками, що залишилися після якоїсь перебудови, рулонами колючого дроту, битими дзеркалами, там же лежала пака старих укривал, щільно зв’язаних мотузкою та загорнених у церату, непотрібні скрині для борошна і скрині звичайні, що їх віками точили черви і котрі поскладали одну на одну. Пересуваючи увесь той непотріб, я ледь ухилявся від дощок, що летіли мені на голову,