Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

— Достоту правильно, пане. Решта — то хазяйські кімнати.

Усе видавалось таким зрозумілим і природним, що я більше ні про що не питав. Я вирішив пройтися за праве крило, туди, де знаходиться тік та курник. Я відразу ж зауважив заднє вікно Амалієвої кухоньки і розхитані двері комірчини, куди я заходив кілька днів тому і бачив граблі, відра та інше господарське добро. Тільки от мені лише зараз спало на думку, що комірчина ця якась занадто довга: простягається аж до кутка, що утворюють праве крило і фасадна частина будівлі. Іншими словами, комірчина тягнеться аж до кінця дідового крила, де виходить на виноградник. Це видно з віконця, крізь яке проблискують крайні відроги пагорба.

Усе начебто цілком логічно. Але тут я поставив собі питання: що ж тоді знаходиться над цією протяжною коморою, якщо кімнати Амалії закінчуються там, де сходяться головне і праве крило? Тобто що відповідає у правому крилі тому простору, який займає дідів кабінет і моя спальня в лівому?

Я вийшов на тік і задер голову. Так і є, на другому поверсі такі самісінькі три вікна (як два вікна дідового кабінету і одне — з моєї спальні), але в усіх трьох щільно-щільно причинені віконниці. А зверху — безперервний ряд слухових віконець, що оперізують увесь будинок (то вже знаю, бо оббігав усе горище).

Я знову покликав Амалію, що саме поралася в садку неподалік. Відразу до діла — щоб сказала, що за тими трьома зачиненими віконницями нагорі.

— Ет, та нічо’ там нема, — відповіла вона щиро й невимушено.

— Як то — нічо’? Якщо вже є вікна, то за ними має щось бути. І то не Адусині вікна, бо її вікна дивляться на обійстя.

Амалія зробила невдалу спробу відкараскатись:

— То були справи вашого дідуся, я про те нічого не знаю.

Значить, «моя хата скраю».

— Амаліє, не забивайте мені памороки. Питаю, як зійти нагору?

— А я ж кажу, нема там більше нічого, відьмачки, певно, геть усе начисто повиносили.

— Амаліє, не морочте мене. Туди є хід чи то з вашого першого поверху, чи то з якої іншої триклятої кімнати, трясця їй.

— Ой леле, не сипте прокльонами, благаю. Бо ж єдине, що Господь наш прокляв, — це диявол. Ваш дідусь змусив мене заприсягнутися, що я ані словом про ті кімнати не прохоплюся. І я від клятви не відступлюся, бо як зраджу слово — то й справді дідько мене вхопить.

— Та коли ж ви божилися і за що?

— Того ж самого вечора й божилася, коли прийшли «Чорні бригади»[178]. Бо дід ваш покійний так і сказав: «Ану заприсягніть, — мені і матусі так і казав, — що нічого не бачили й не чули. Хоч я й справді зроблю, щоб ви нічого не бачили й не чули, самі з Мазулу впораємося, — Мазулу — то мій бідолашний батечко, — бо як прийдуть «Чорні бригади» і почнуть вам припікати п’яти, ви не витримаєте і щось пробевкаєте, тож краще, аби ви й справді нічого не знали, бо то лихі люди — вміють розговорити й тих, кому вже язика відтяли.

— Амаліє, та це ж було сорок років тому, і «Чорних бригад» уже й близько немає. І дід мій уже на тому світі, і батько ваш, і ті, хто ходили у «Чорних бригадах», давно повмирали. І божба ваша вже не потрібна.

— Так, дідко ваш і батечко мій уже й справді давно з Богом, бо добрі люди були, а Боженько завжди добрих людей першими до себе в царство бере, а ті, мара їх зна’, що за лиходії, так ті ніколи не вмирають.

— Амаліє, заспокойтеся, війна вже давно скінчилася, і відтоді ніхто вже п’яти не пришпарює.

— Ваше слово мені — як істина Божа, але Паутассо, що служив у тих бригадах, досі стоїть у мене перед очима. Так ось, тому Паутассо тоді ще й двадцяти років не було, він і досі по цій землі ходить. У Корсельйо мешкає і раз на місяць у справах своїх до Солари навідується; має у наших краях цегляну фабрику і запанував дуже. А у нас ще багато хто пам’ятає, з чого він таким паном став, і як бачать його, то переходять на інший бік вулиці. Може, й не припікають п’яти більше, але як побожилась, то вже побожилась, і квит. Навіть наш панотець мене від клятви не позбавить.

— Отож, навіть якщо я досі нездужаю, а моя жінка думає, що ви мене тут на ноги ставите, ви не скажете, навіть якщо знаєте, що то мені може зашкодити?

— Та хай мене грім поб’є і кістки повсихають, як я вам, паничу Ямбо, хоч щось на шкоду зроблю, але ж обіцянка є обіцянка, хіба ні?

— Амаліє, ну ж бо, скажіть, чий я онук?

— Таж діда вашого, це ж як Божий день певно.

— Тож я єдиний дідів спадкоємець, і все, скільки сягає око, тутечки моє, так? А як не скажете, як зійти нагору в ті кімнати, це все одно, якби ви у мене щось украли, так я кажу?

— Нехай мене грім поб’є, якщо я колись хоч крихту хазяйську візьму! Хіба ж таке може бути, коли я кожного Божого дня отут гарувала, вилизуючи вам будинок, щоб був, як картинка.

— Так от, оскільки я онук свого діда, значить, усе, що я вам кажу, це ніби каже він сам, тому від його імені я звільняю вас від клятви. Годиться?

Я виклав на стіл три дуже вагомі аргументи: моє здоров’я, моє право власності на все, що є навколо, і моє пряме походження від діда з усіма привілеями, що звідти випливають. Амалія не могла більше опиратися і, врешті, здалася:

— Пан Ямбо значущіший більше за нашого парафіяльного священика і «Чорні бригади», еге ж?

Амалія провела мене коридором на першому поверсі, що в правому крилі, аж за кімнату Ади, до шафи, що тхнула камфорною олією. Вона попрохала допомогти їй трішки змістити шафу, а за нею показала замуровані двері. Колись це був вхід до каплички. Це було ще за часів мого прадіда, того, що заповів усю садибу дідові, коли у будинку була діюча капличка. Невеличка, але її було цілком достатньо