М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

На цьому, без жодних ефектних жестів, він і справді завершив промову й зійшов із кону. Я стривожено озирнувся, але Мередіт не ворухнулася. Вона сиділа з якимось аж попелясто-блідим обличчям, Александрова ліва рука лежала в неї на колінах, і Мередіт міцно стискала її обіруч. Ми вчотирьох тепер були пов’язані, наче ляльки в паперовій гірлянді. Я відчув, як заходиться під моїми пальцями жилка на Філіппиному зап’ястку, і ледь розтиснув пальці.

Тихий шерех змусив мене глянути в інший бік. Рен підвелася й рушила до кону. Коли вона видерлася на нього, її було ледве видно: бліде обличчя й тонке світле волосся, що майоріло десь на рівні мікрофона.

— У нас із Річардом не було рідних братів і сестер, тому ми були ближчими, ніж зазвичай бувають кузен із кузиною, — заговорила вона. — Декан Голіншед мав слушність, коли сказав, що Річард був величнішим за життя. Але ця його риса не всім подобалася. Я знаю, що багатьом із вас він не подобався взагалі... — вона звела голову, але на нас не дивилася. Голос її був тонким і тремтів, але очі були сухими. — Якщо вже зовсім відверто, іноді він навіть мені самій не подобається... тобто не подобався. Річард узагалі був не з тих, кого легко вподобати, але з тих, кого легко полюбити.

На сусідній лаві тихо заплакала місис Стерлінг, учепившись однією рукою в комір пальта. Її чоловік сидів, стиснувши між колінами кулаки.

— Господи, — пробурмотів Александр. — Я вже не витримую...

Мередіт увіп’ялася нігтиками в його зап’ясток. Я прикусив язика, потім так міцно зчепив зуби, що мені здалося, ніби вони зараз розкришаться.

— Думка про те, що мені доведеться його... доведеться відпустити його ще до того, як ми постарішаємо і струхлявіємо, ніколи до мене не приходила... — провадила далі Рен, добираючи слова одне за одним, наче дитина, яка, перебираючись через струмок, шукає наступний надійний камінець. — Але я почуваюся зараз не так, як має почуватися людина, що втратила двоюрідного брата. Я почуваюся як людина, що втратила частину власного єства.

Вона якось гірко реготнула.

Джеймс схопив мене за руку — так раптово, що я здригнувся. Утім, він, здається, навіть цього не збагнув. Джеймс дивився на Рен із якимось розпачливим виразом, швидко сковтуючи, ніби його от-от знудить. З іншого боку від мене тремтіла Філіппа.

— Минулої ночі я не могла заснути, тому почала перечитувати «Дванадцяту ніч», — промовила Реп. — Ми всі знаємо, як вона завершується — авжеж, щасливий фінал, — але й сумний також. Олівія втратила брата, і Віола теж, але вони дуже по-різному це переживають. Віола змінює ім’я, змінює власну особистість і майже відразу закохується. Олівія ж ховається від світу і взагалі відмовляється підпускати до себе кохання. Віола відчайдушно намагається забути брата. А Олівія, можливо, аж забагато його згадує. То як правильніше? Не зважати на скорботу чи віддатися їй повністю? — Рен підняла голову і, відшукавши нас очима, тепер переводила погляд з одного обличчя на інше: Мередіт, Александр, Філіппа, я і, нарешті, Джеймс. — Ви всі знаєте, що Річард просто терпіти не міг, коли на нього не зважають, — промовила вона, звертаючись тільки до нас і ні до кого більше. — Але, можливо, щодня, коли ми підпускатимемо до себе скорботу, у нас вийде й потроху відпускати її. І врешті-решт ми знову зможемо дихати. Принаймні так би цю історію розповів Шекспір. Гамлет каже: «Не поспішай до райського блаженства, // Помучся ще на цім безладнім світі, // Щоб розказать про мене»[76]. Але виставу ще не завершено. Розбилось благородне серце. Принце, // Добраніч[77]. А нам, які залишилися, слід жити далі.

Вона замовкла, а тоді зійшла з кону. Дехто з присутніх почав невпевнено, журливо всміхатися, але не ми. Ми так міцно трималися за руки, що не відчували їх. Рен повернулася на своє місце, ноги в неї підтиналися. Вона важко опустилася між тіткою та дядьком, ще кілька секунд сиділа, виструнчившись, а тоді раптом осіла дядькові на коліна. Він схилився, закриваючи собою Рен, спробував затулити її руками, але вже за мить плечі в обох так трусилися, що важко було зрозуміти, хто саме з них ридає.

СЦЕНА СЬОМА

Імпровізована поминальна вечеря відбулася в «ШексBEER». Усім нам конче треба було випити, і жодному не хотілося повертатися до самотнього Голсворт-Гаусу. За нашим столиком було на диво малолюдно. Звичний Річардів стілець порожнював (усі уникали навіть дивитися на те місце, де йому належало б сидіти). Рен уже вирушила до аеропорту, а інші підходили переважно для того, щоб висловити співчуття й здійняти келих на спомин про Річарда, і відразу квапливо йшли. Ми самі здебільшого мовчали. Александр заплатив за цілу пляшку «Джонні Вокер Блек Лейбл», і тепер вона, відкоркована, височіла посеред столу, а її вміст поступово зменшувався, аж доки рідини лишилося хіба на пару сантиметрів.

АЛЕКСАНДР: Коли Каміло по нас приїде?

ФІЛІППА: Уже скоро. Чи в когось із вас рейс іще до дев’ятої? Ми всі похитали головами.

АЛЕКСАНДР: Джеймсе, ти коли будеш на місці?

ДЖЕЙМС: О четвертій ранку.

ФІЛІППА: І батько приїде по тебе так рано?

ДЖЕЙМС: Ні. Візьму таксі.

МЕРЕДІТ: Александре, а ти взагалі куди їдеш?

Александр: До зведеного брата у Філлі. Біс його знає, де нині моя матінка. А ти?

Вона погойдала в руках келих, спостерігаючи за тим, як водяві рештки скотчу просочуються між підталими кубиками льоду.

— Батьки в Монреалі з Девідом та його дружиною, — сказала вона. — Тож у квартирі будемо тільки ми з Калебом, якщо він колись надумає повернутися з роботи.

Я хотів якось розрадити Мередіт, але не зважувався до неї доторкнутися, не привселюдно. На груди тиснув якийсь тягар, наче жахи й потрясіння цих останніх днів надірвали мені серце.

Я: Щось у нас найдепресивніші у