М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

ДЖЕЙМС: Думаю, Рен іще гірше.

АЛЕКСАНДР: Господи, та дідько б тебе взяв лише за те, що ти промовив це вголос.

ДЖЕЙМС: Просто глянув на ситуацію під іншим кутом.

МЕРЕДІТ: Як гадаєте, вона повернеться після канікул?

Запала важка тиша.

— Ти про що? — голосно спитав Александр.

Мередіт відкинулася на спинку, глянула на сусідній стіл.

— Ну, самі поміркуйте, — заговорила вона, десь учетверо тихіше за нього. — Вона що, поїде додому, поховає кузена, три дні тужитиме за ним, а потім полетить за океан, на іспити й прослуховування? Такого стресу вона може не пережити... — Мередіт знизала плечима. — Можливо, Рен не повернеться. Може, закінчить наступного року чи взагалі полишить навчання... Не знаю.

— Вона тобі щось казала? — різко спитав Джеймс.

— Ні! Вона просто... На її місці я б не захотіла отак відразу повертатися до академії. А ви?

— Божечки... — Александр провів долонями по обличчю. — Я навіть про це не думав...

Власне, про це ніхто, за винятком Мередіт, не думав. І тепер ми втупилися кожен у свій келих, відчуваючи, як від сорому пашать щоки.

— Рен має повернутися, — промовив Джеймс, дивлячись то на мене, то на Мередіт, наче хтось із нас міг якось його розрадити. — Вона мусить.

— Можливо, для неї самої це не найкращий варіант, — озвалася Мередіт. — Може, їй треба перепочити. Від Деллеке-ра... і від нас усіх.

Джеймс на мить завмер, а тоді звівся й пішов, не промовивши жодного слова. Александр провів його похмурим поглядом.

— П’ятеро солдатиків правом захопились, // Засудили одного — четверо лишилось...[78] — промовив він.

СЦЕНА ВОСЬМА

Будинок в Огайо, де жила моя родина, я навідувати не любив. Це був один із дванадцяти майже однакових будинків (усі з вагонки, пофарбованої в ледь відмінні відтінки бежевого) на тихій вулиці в передмісті. Кожен із цих будиночків мав власну чорну поштову скриньку, сіру під’їзну доріжку і смарагдово-зелений моріжок, усіяний маленькими круглими кущами самшиту, деякі з яких уже були оповиті різдвяними гірляндами.

Святкова вечеря на День подяки (захід, за традицією, неймовірно нудний, який на дещицю урізноманітнювали хіба що безліч наїдків і вина) цього разу минула якось напружено. Батько з мамою сиділи на різних кінцях столу, вбрані, як я завжди називав це подумки, «на вихід до церкви»: чорні слакси і аж гнітючо схожі светри кольору зеленого горошку. По один бік столу, чіпляючи одна одну ліктями, сиділи мої сестри, а я вмостився на самоті по інший бік, розмірковуючи, коли це Керолайн устигла так схуднути, а Лія, навпаки, надбала таких форм. Обидві ці зміни, схоже, за моєї відсутності стали підставою для родинного розбрату: батько раз у раз просив Керолайн «припинити бавитися зі своєю їжею і почати врешті їсти», а материні очі знову й знову поверталися до декольте Лії, наче від його глибини вона неймовірно ніяковіла.

Не звертаючи уваги на цей пильний огляд, Лія, щойно ми відкоркували вино, заходилася жваво розпитувати мене про Деллекер. Вона чомусь неабияк зацікавилася моєю альтернативною освітою, тоді як Керолайн не виявляла до неї жодного інтересу. (Ображатися на це я не збирався. Керолайн узагалі майже ні до чого не виявляла інтересу, окрім виснажливих фізичних вправ і моди 60-х, якою була просто одержима.)

— Ти вже знаєш, яку п’єсу ви братимете у весняному семестрі? — спитала Лія. — Ми на курсі світової літератури щойно дочитали «Гамлета».

— Навряд чи ми його братимемо, — озвався я. — «Гамлета» ставили торік.

— Хотіла б я побачити тебе у вашому «Макбеті», — захоплено провадила далі Лія. — Тут Гелловін був страшенно нудним.

— Що таке, ти вже занадто доросла, щоб вдягатися в карнавальне ганчір’я?

— Я побувала на просто жахливій вечірці в образі Амелії Ергарт[79]. Мабуть, я була єдиною з дівчат, хто прийшов без спіднього.

Слово «спіднє» в її виконанні змусило мене якось нашорошитися. Я нечасто бував удома протягом останніх чотирьох років і, як і раніше, сприймав її як дівчинку, якій ще не скоро виповниться шістнадцять.

— Ем-м-м... — видушив я, — це... Власне, так.

— Ліє, — гримнула мати. — Не за вечерею!

— Мамо, та годі!..

(Коли це вона почала звертатися до неї «мамо», а не «матусю»? Я потягнувся по келих і квапливо його вихилив.)

— Маєш фотографії з «Макбета»? — знову напосілася Лія. — Я б дуже хотіла глянути.

— Не збивай її на манівці, будь ласка, — втрутився батько. — Одного актора в родині нам вистачить.

Подумки я з ним погодився. Від перспективи того, що на мою сестру в одній нічній сорочці витріщатимуться всі хлопці Деллекера, мене почало трохи нудити.

— Не переймайся, — озвалася Керолайн, яка сиділа, згорбившись, і зосереджено висмикувала нитку з манжети свого світшота. — Лія в нас для цього надто розумна.

Щоки молодшої замаковіли.

— Чому ти завжди кажеш так, наче це щось жахливе?

— Дівчата, — знову втрутилася мати, — не зараз.

Керолайн хмикнула й замовкла, розмазуючи виделкою по тарілці товчену картоплю. Лія сьорбнула вина (їй налили

лише пів келиха), щоки в неї досі пашіли. Батько зітхнув, похитав головою і звернувся до мене:

— Олівере, а передай-но соус.

Через пів години нестерпних мук мати відсунула стілець і звелася, щоб зібрати тарілки. Лія і Керолайн заходилися прибирати зі столу, але, коли я й собі намірився встати, батько наказав мені лишатися на місці.

— Нам із