М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

полотном мольберт. В узніжжі обох цвіли білі лілеї, але їхній невагомий аромат був надто тонким, щоби перебити густий землистий запах озера.

Ми з Джеймсом пройшли центральним проходом крізь чагарник шепоту, який знехочу розступайся перед нами. Реп, Річардові батьки, Фредерік і Ґвендолін сиділи па першій лаві праворуч, Мередіт і Александр — ліворуч. Я сів між ними, Джеймс опустився на лаву біля мене, а коли прийшла Філіппа, ми з Александром трохи розсунулися, щоб звільнити для неї місце. Це ж навіщо, майнуло мені, нас посадили попереду? Задля того, щоб усі на нас витріщалися?.. Вервечки лавок здавалися галереєю залу суду, погляди сотень очей обпалювали мені потилицю. (Відчуття це зрештою стане звичним. Особливий різновид катування для актора: цілком і повністю заволодіти увагою глядачів і через сором розвернутися до них спиною.)

Я кинув погляд на інший бік проходу. Рен сиділа поруч зі своїм дядьком, так жахливо схожим на Річарда, що я просто не годен був відвести від нього очей. Таке саме чорнюще волосся, такі ж чорні очі, такі самі жорсткі обриси вуст. Але це знайоме обличчя було старшим, зморшкуватим, зі срібними нитками у бакенбардах. Таким, поза всякими сумнівами, Річард став би років за двадцять. А тепер цього ніколи не буде.

Мабуть, Річардів батько відчув, що я на нього дивлюся, так само, як я відчував спрямовані на мене чужі погляди, бо раптом він рвучко озирнувся в мій бік. Я відвів очі, але недостатньо швидко — на мить наші погляди зустрілися, і мене наче струснуло електричним розрядом ізсередини. Я судомно втягнув повітря, десь на периферії зору вигецували вогники свічок. Вночі блукають духи і вогні...[74]

— Олівере? — прошепотіла Філіппа. — Ти як?

— Нормально, — відповів я. — Усе гаразд.

Я сам собі не вірив, і вона також мені не повірила, але перш ніж встигла сказати ще бодай щось, хор замовк і на березі з’явився декан Голіншед. Він був у чорному, за винятком шали-ка (деллекерівський синій, з ключем і пером, гаптованими на краєчках), який мляво висів у нього на шиї. Якщо не зважати на цю кольорову смужку, Голіншед здавався похмурим і величним; його гачкуватий ніс відкидав на обличчя потворну тінь.

— Добрий вечір, — голос його пролунав тьмяно та зморено.

Філіппа переплела пальці з моїми. Я стиснув її руку — із вдячністю, бо мав тепер за що вхопитись.

— Ми сьогодні зібралися тут, — вів далі Голіншед, — щоби вшанувати пам’ять чудового хлопця, якого ви всі знали.

Він закашлявся, прочищаючи горло, склав руки за спиною і на мить утупився в землю.

— Яким найкраще запам’ятати Річарда? — спитав він. — Він не з тих, хто швидко щезає з пам’яті. Він, можна сказати, був величнішим за саме життя. Як на мене, не буде перебільшенням вважати, що він також величніший за смерть. Кого він вам нагадує? — Голіншед знову помовчав, кусаючи губу. — Згадуючи Річарда, не можна не думати про Шекспіра. Річард виходив на нашу сцену багато разів, у багатьох ролях. Але є одна роль, у якій нам так і не випало можливості його побачити. Ті, хто добре його знав, найімовірніше, погодяться, що з нього вийшов би прекрасний Генріх V. Принаймні я зараз почуваюся обділеним через те, що мене позбавили нагоди побачити Річарда в цій ролі.

Браслети Ґвендолін дзенькнули, коли вона притиснула долоню до вуст. Її обличчям котилися сльози, залишаючи на щоках довгі смуги розмазаної туші.

— Генріх V — один із найулюбленіших і найскладніших героїв Шекспіра, і Річард багато в чому був таким самим для нас. Гадаю, сумуватимуть за ними однаково...

Голіншед запхав руку до глибочезної кишені пальта. Щось у ній намацуючи, він провадив далі:

— Перш ніж прочитати це, я мушу перепросити в Річардових товаришів, наших акторів. Ніколи не вважав, буцімто маю артистичний талант, але я хочу вшанувати пам’ять Річарда і сподіваюся, що, зважаючи на обставини, і ви, і він також знайдете у власних серцях достатньо милосердя, щоб пробачити мені це недолуге виконання.

Рядами пробіг короткий шепіт. Голіншед витяг аркуш паперу й розгорнув його. Я почув, як зашелестіла тканина, і глянув убік. Александр узяв Філіппу за іншу руку. Він дивився просто перед собою, напружено випнувши нижню щелепу.

ГОЛІНШТЕД: Запнися, небо, чорним! День, стань ніччю!

Комети, вісниці жахливих змін,

Махніть своїми косами з кришталю,

Збатожте збурені, лихі світила,

Що попустили Генріховій смерті, —

Він надто славен був, щоб жити довго![75]

Він насупився, зіжмакав аркуш і запхав його назад до кишені.

— Деллекер ще ніколи не втрачав такого студента, — виголосив Голіншед. — Давайте збережемо світлі спомини про Річарда — він би достеменно цього хотів. Мені випала честь презентувати вам його портрет, який відтепер висітиме у фоє Театру Арчибальда Деллекера.

Голіншед простягнув руку й зірвав з мольберта м’яку чорну тканину. З-під неї виринуло Річардове обличчя — це був його портрет для «Цезаря» в первозданному своєму вигляді, такий, яким він був до того, як його збільшили і змінили кольорову гаму, — і серце стрибнуло мені кудись аж у горло. Я знову відчув, як роблю крок із пірса, як пірнаю в крижане озеро. Річард люто вдивлявся в нас понад смугою пляжу — владний, розлючений, якийсь аж огидно живий. Я так міцно стиснув руку Філіппи, що в неї побіліли кісточки. Голіншед помилявся: Річард не хотів, щоби про нього зберігали світлі спомини, він ніколи не був аж настільки великодушним. Він прагнув знищити нас — тих, що залишилися.

— Це все, що я можу сказати вам зараз від Річардового імені, — вів далі Голіншед, але я майже його не чув. — Мені не випало щастя бути знайомим із ним так близько, як дехто з вас. Тому зараз я відступаюся, щоб кілька слів про нього сказав хтось ближчий до нього, хтось із тих, кого він любив.