М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

моє наближення, то ніяк не дав цього знати. Я зупинився позаду нього в сутінковій тиші, не розуміючи, що робити далі.

Десь у верховітті пугукнула сова — можливо, та сама, що й суботньої ночі.

— Чи тобі не здається, що це збочення? — спитав він без жодних передмов, навіть не озираючись. — Улаштувати відправу на пляжі...

— Мабуть, вирішили, що музична зала трохи занадто... ну, святкова... — озвався я. — Усе це тамтешнє золото...

— Узагалі-то логічно було б провести церемонію якнайдалі від озера.

— Так.

Я озирнувся на Холл. На мить мені здалося, ніби ми знову потрапили до того гелловінського вечора — ми з Джеймсом знову зачаїлися під деревами, немов тіні, — але повітря було занадто зимним, воно лоскотало шкіру, наче пласке сталеве лезо.

— Я йому більше не довіряю.

— Ти про що?

— Спочатку Гелловін, потім це, — пояснив я, знизавши плечима, дарма що цього жесту він не побачив. — Наче озеро повстало проти нас. Наче в ньому оселилася якась наяда, яку ми розлютили. Може, Мередіт мала рацію і нам таки варто було викупатися голяка на початку семестру...

Я навіть не усвідомлював, як по-дурному це прозвучить, аж доки слова не зірвалися в мене з вуст.

— Щось на кшталт поганського ритуалу? — поцікавився Джеймс, ледь повернувши голову. Тепер я бачив його обличчя в профіль, розрізняв обриси його щоки. — Господи, Олівере... Спи з нею, якщо вже тобі так приспіло, але не дозволяй їй залазити тобі в голову.

— Я з нею не сплю, — я бачив, що він збирається заперечити, і додав: — Тобто... в тому сенсі не сплю.

— Байдуже. Хіба ні? — спитав Джеймс і озирнувся до мене. Цей рух був якимсь навмисно недбалим, непереконливим.

— Тобто?

— Байдуже, у тому чи в іншому сенсі.

— Не розумію.

Він заговорив трохи гучніше, так що тепер його голос краяв м’яку лісову тишу, наче лезо.

— Байдуже, бо я повірити не можу, що ти такий дурень.

— Джеймсе, — сказав я, надто спантеличений, щоб розлютитися, — ти зараз про що взагалі?

Він відвів очі.

— Про тебе, — озвався нарешті, дивлячись у гущавник. — Про тебе та про неї, — він скривився, наче ці слова, вимовлені разом, залишили в його роті бридкий післясмак. — Ти що, не розумієш, як це виглядає збоку, Олівере? Жодного значення не має, спите ви з нею в тому чи іншому сенсі — виглядає це паскудно.

— А тобі що до того, як воно виглядає? — спитав я, щосили примушуючи себе вдати обурення. Насправді його слова мене радше збентежили. Цей дошкульний сарказм досі був мені незнайомим.

— А мені до того байдуже, — відповів він. — Ій-богу, байдуже. Мені не байдуже до тебе і до того, що може статися, якщо ти не вгамуєшся.

— Я не...

— Я знаю, що ти не розумієш, ти взагалі ніколи нічого не розумієш. Річард мертвий!

Я знову озирнувся на Холл — квадратний силует на верхівці пагорба.

— Але це ж не ми його вбили!

— Не будь таким наївним, Олівере, принаймні один-єди-ний раз у житті! Він помер два дні тому, а його дівка вже збуває ночі з тобою в ліжку?.. — Джеймс похитав головою, сенс його слів сунув на мене розпачливою, безжальною лавиною. — Людям це не сподобається. Піде поголос. Плітки. Люди завжди пліткують... — він приклав складену човником долоню до вуха й провадив далі: — Зімкніть вуста і нашороште вуха: // До вас прибув з чутками Поговір. // А хто, скажіть, їх слухати не хоче?[73]

Мені стиснуло горло; воно здавалося сухим, як крейда.

— Чому ти кажеш так, наче це ми його вбили?

Він ухопив мене за барки, ніби збираючись придушити.

— Тому що, хай тобі грець, усе це має саме такий вигляд! Ти що, вважаєш, ніхто не замислиться про те, чи, бува, не міг його хтось зіштовхнути?! Спатимеш із Мередіт — і всі вирішать, що це зробив ти.

Я витріщався на нього, заклякнувши від подиву. Здавалося, у світі не лишилося нічого надійного, нічого певного, крім його руки, крім цього втілення гніву, важкого кулака, що вперся мені в груди.

— Джеймсе, але поліція... Вони сказали, що це нещасний випадок. Він головою вдарився... — пробелькотів я. — Просто впав.

Мабуть, Джеймс побачив страх на моєму обличчі, тому що жорсткі зморшки біля його очей і вуст зникли, наче хтось перерізав потрібний дротик, знешкодивши вибуховий пристрій за мить до вибуху.

— Так, авжеж...

Він опустив очі, розтиснув кулак. Провів долонею по моїй куртці, щоб розгладити складки.

— Вибач, Олівере. Усе якось шкереберть...

Я спромігся хіба що ніяково знизати плечима, і досі надто вражений, щоби поворухнутися.

— Усе гаразд.

— То ти мені пробачиш?

— Так, — кивнув я на крихітну мить пізніше, ніж слід було. — Я завжди тобі пробачатиму.

СЦЕНА ШОСТА

Крихітні вогники тисячі свічок мерехтіли на пляжі. Половина присутніх тримала в руках тоненькі білі воскові свічки в паперових стаканчиках, а по краях кожного ряду, наче маленькі примарні брамники, ширяли в повітрі паперові ліхтарики. Четвертокурсники з вокального відділення тісною купкою з’юрмилися на піску й тихо співали, їхні голоси бриніли, відбиваючись від води, наче тутешні примхливі русалки раптом занурилися в жалобу.

Поруч із ними височів старий дерев’яний кін і запнутий